Невелика Гопчиця Погребищенського району на перший погляд нічим не відрізняється від більшості сіл Вінницької області. Тут немає потужного виробництва, є лише птахофабрика і земля, яку здають в оренду. Бюджет громади становить 1,3 млн гривень на півтори тисячі жителів. У селі є садочок, школа, амбулаторія, магазин, бібліотека та будинок культури. Але на відміну від інших — Гопчиця активно діджиталізується. У села є власний логотип, бренд, сайт, який не поступається центральним ресурсам, бо наповнений цікавими історичними фактами, висвітлює життя громади та всі події, що у ній відбувається. Безкоштовним WI-FI можна скористатися не лише в бібліотеці чи будинку культури, його роздають магазини і кафе. А сільський музей — єдиний у районі, який має 3D тур. На всі ці процеси громада зі свого бюджету не виділила жодної копійки — витрати взяли на себе вихідці із села та соціально відповідальний бізнес. За останні роки Гопчиця стала яскравим прикладом того, як люди самостійно можуть змінювати якість свого життя, не чекаючи манни небесної.
ІЗ ВИМИРАЮЧОГО СЕЛА — ДО ПРОГРЕСИВНОГО
Вивести село в інтернет вирішив сільський голова Роман Прилуцький. Свого часу він працював зварювальником на місцевій птахофабриці, їздив на заробітки до Європи, де й помітив, що навіть маленький хутір має свій сайт. Після подій на Майдані у 2013—2014 році вирішив, що більше не варто чекати на господаря, який прийде і щось змінить у його селі. Час самому ці зміни впроваджувати. Подав свою кандидатуру на посаду сільського голови і виграв. Роман не любить хвалитися власними досягненнями, але за останні два роки Гопчиця з розряду вимираючого села перейшла в категорію прогресивного. Дороги ремонтують, освітлення встановлюють, а старий клуб перетворюють на багатопрофільний комплекс. Тепер селяни щотижня дивляться фільми, відвідують фітнес-зал, а до свят влаштовують концерти за участю односельчан. І все це — висвітлюється на сайті та в соціальних мережах.
- Не треба показувати на когось пальцем. Хочете прогресивних змін у своєму селі, робіть їх самі. Не все вдаватиметься, не всі підтримуватимуть, але головне рухатися вперед, а не сидіти на місці. Наш девіз, яким і відкривається сайт, — «Малими кроками до великих змін». Прагнемо зробити Гопчицю відкритою для туризму та бізнесу, з новими можливостями для жителів та перспективою для молодого покоління. Потроху ремонтуємо приміщення, налагоджуємо інфраструктуру і діджиталізуємо село, щоб всі знали, як ми живемо і що робимо, — розповідає сільський голова. — Зараз на сайт Гопчиці заходять навіть із-за кордону. За останніми даними, маємо відвідувачів з 12 країн світу. Серед них багато людей родом із Гопчиці, з якими ведеться активна комунікація в соціальних мережах. Власне, саме гопчицькі вихідці і «прорубали» вікно в інтернет. Все, що ми маємо з діджиталізації, — це заслуга активних молодих людей, які, попри те, що працюють у різних місцях, не забувають про рідну Гопчицю.
ВОСЬМИКУТНА ЗІРКА З ВИШИВКИ ЯК ЛОГОТИП
Драйвером молодих ентузіастів є Олександр Саліженко. Він засновник ініціативної групи ReLoad, живе і працює в Києві, а за сумісництвом брат дружини сільського голови Гопчиці — Романа Прилуцького. Саме Саліженко керує онлайн-життям села, веде сторінки Гопчиці у соціальних мережах та займається наповненням сайту. А ще — шукає архівні документи, публікує статті про історію села та стежить за статистикою. Каже, що зараз про Гопчицю читають навіть в Індії та Китаї.
- Після Революції Гідності розпочалися активні зміни, й у нас сформувалося ядро вихідців із села, які вирішили: а давайте ми щось зробимо для Гопчиці, незалежно від того, де хто живе, — у Вінниці, Києві чи взагалі за кордоном. Так виникла ідея сайта, створення сторінок у соціальних мережах і логотип. Власне, з ним пов’язана цікава історія, — переповідає Сашко. — Ми не хотіли втілювати якісь власні уявлення, тому звернулися до Національного музею народної архітектури та побуту імені Івана Гончара. Поспілкувалися з етнографами, бо прагнули знайти елемент чи візерунок з вишивки Східного Поділля, що були характерні для Гопчиці. Власне, вони порадили використовувати восьмикутну зірку, і ми зупинилися на цьому символі, бо він простий, яскравий і впізнаваний. А з часом почали помічати його на старих фотографіях, де люди одягнуті у вишиті сорочки. Тобто цей елемент не випадково став брендом села. Він є практично на всіх старих вишиванках. А разом його активно використовує місцевий бізнес для брендування своєї продукції й території.
СІЛЬСЬКИЙ МУЗЕЙ ІЗ ВЛАСНИМ ВІРТУАЛЬНИМ ТУРОМ
Про сайт Олександр Саліженко розповідає швидко, не заглиблюючись у подробиці: купили шаблон, оплатили домен і хостинг, почали наповнювати, і так триває вже більше чотирьох років. Утримується ресурс за кошти вихідців із громади. Вони допомогли і з візуалізацією місцевого краєзнавчого музею. Ознайомитися з його експозицією можна на сайті села та на панорамах Google Maps. Віртуальний тур залами (а їх на хвилинку — сім!) було створено завдяки професійній роботі фотографа Сергія Гаджилова. Молода команда оцифрувала понад 300 фотографій та матеріалів. Тепер експозиція закладу постійно оновлюється і наповнюється новими експонатами. З останніх — величезні кістки шерстистого носорога, які знайшли влітку цього року на місцевому глиняному кар’єрі. За висновками науковців, ймовірний вік решток — 25—18 тисяч років.
- У 1990-х роках приміщення музею відрізали від світла. Самі розумієте, в якому стані був заклад. Коли Роман почав головувати, то вирішив відродити музей, він займався документами і господарськими роботами, ми — оцифруванням матеріалу і розробкою 3D туру, — продовжує розповідати Олександр. — Після того, як музей запрацював і ми виставили його експозицію онлайн, заклад отримав статус народного. Керує ним Михайло Петренко, він уже пенсіонер, але має неабияку любов до рідного краю. Завдяки його зусиллям, громади, усіх небайдужих людей експозиція постійно поповнюється. Два роки тому створили виставку, присвячену Голодомору, тому що раніше її не було, хоча у нас майже 200 жертв, за офіційною статистикою. Зараз залами нашого музею «ходять» люди з різних країн світу. За google-аналітикою сайта видно, що в першу чергу заходять люди, які живуть у Гопчиці, потім з Вінницької області, з Києва. Але є велика кількість людей з країн Європи, навіть Індії, Китаю та Південної Америки.
БЕЗКОШТОВНИЙ WI-FI ДЛЯ СЕЛА — НЕ ДИВИНА
Перший вільний доступ до інтернету в селі з’явився біля магазину. Так місцевий підприємець заманював клієнтів — прийшов, купив щось і посидів у інтернеті. Сільський голова вирішив, що така послуга має надаватися без додаткових умов. Обладнав Wi-Fi у сільській бібліотеці та будинку культури. А за пароль, жартома, взяв день народження Тараса Шевченка. Молодь вечорами збиралася на вулиці й «зависала». Це також був не вихід. Тому почали створювати належні умови — усередині бібліотеки, щоб і книжки читали, і в мережі працювали. Зараз заклад обладнаний необхідною технікою, відвідують його і дорослі, й діти.
Паралельно триває ремонт у сільському клубі, де встановили нові вікна, повністю замінили підлогу, дах, облаштували зручні крісла. Тепер тут щодня займаються діти, безоплатно відвідують музичний і вокальний гуртки. У вільному доступі фітнес-зал, де для відвідувачів нещодавно встановили новий багатофункціональний тренажер, що придбав місцевий підприємець. Надвечір на репетиції приходять старші люди, здебільшого вчителі, які співають у аматорському колективі «Мальви». У планах — відкрити гостьову кімнату для туристів.
- Про наше село добре знають, і не лише в Україні, але інфраструктури, щоб гарно приймати гостей, поки що не маємо. На території села шість ставків, краєвиди, як з картини, але поки що не можемо їх облаштовувати, бо юридично вони за межами села, належали колишньому радгоспу, — відзначає Роман Прилуцький. — Роботи багато. Головне — не розгубити те, що вже зроблено і не підвести громаду. Знаєте, скільки за цей час небайдужих людей об’єднала Гопчиця? Десятки! При чому серед них є навіть такі, які ніколи в селі не були. Але слідкують за нашими подіями, підтримують, і особливо історичними пошуками.
ІТ-ТЕХНОЛОГІЇ ЗНАЙШЛИ ЗАГИБЛИХ ЗЕМЛЯКІВ
Як приклад, сільський голова наводить пошукову групу «Плацдарм», яка досліджує долі українських військовополонених часів Другої світової війни. Довгі роки через відсутність відповідної документації імена більшості з них вважалися невідомими, індивідуальні долі неможливо було простежити. Допоміг випадок. Під час чергової експедиції представники «Плацдарму» знайшли людські решки з медальйоном, на якому було написано «Гопчиця». Ввели у пошук і одразу натрапили на сайт села. Після розмов, пошуків інформації виявилося, що це було тіло вихідця з Гопчиці — Збишевського. Його батьки вчителювали в місцевій школі, але були репресовані і вислані до Сибіру. Власне, звідти він і призивався до війська, а медальйон, очевидно, йому на згадку про рідну землю подарував батько.
- У результаті цієї співпраці ми отримали від пошукового загону «Плацдарм» облікові картки військовополонених Погребищенського району. На них містилися всі дані на військовополоненого: прізвище, ім’я, місце народження, по батькові, віросповідання, прізвище матері, фото солдата, відбиток пальця, зріст, колір волосся, національність, військовий підрозділ, цивільна спеціальність, дата і місце полону; координати родичів, місце проживання; дата смерті й місце поховання. Я особисто розвіз їх по всіх населених пунктах. Ви не уявляєте, настільки важливо було для родичів дізнатися цю інформацію, — зізнається сільський голова. — Сучасні технології спрацьовували на відновлення історичної справедливості. Наш сайт допоміг зробити велику справу. Зараз він об’єднує небайдужих, люди відгукуються з усього світу — пишуть коментарі.
- Приєднуються навіть депутати і чиновники. Понад усе хочу, щоб село розвивалося — економічно і культурно. Тому в планах — діджиталізувати культуру села, хочемо показати, як у нас проходять фестивалі, зокрема на Водохреща чи на Івана Купала. Також плануємо вивести в інтернет мистецький пленер, який проходить у Гопчиці за участю художників із області. Так, у нас поки що немає готелю чи хостелу, але є бажання — і це головне.
Чи не найсильнішим бажанням усіх мешканців Гопчиці залишається нова школа. Зараз діти навчаються у старій, яка збудована ще у 1920-х роках. А недобудова 1989 року стоїть порожня. Стіни звели, дах поклали, вікна поставили, а як Радянський Союз розпався, будівництво завмерло. Щоб привернути увагу громадськості до школи-довгобуду, молодь Гопчиці вирішила розмістити арт-об’єкти в недобудованому приміщенні, чим створила чималий резонанс. Для завершення будівництва потрібно 77 мільйонів гривень, із яких сім готовий дати місцевий фермер, а от де взяти решту, Роман Прилуцький поки що не знає.
Олеся ШУТКЕВИЧ. Фото з сайта hopchytsya.com.ua
Джерело: День