За десять років ми вже звикли до того, що в нашій державі щорічно 28 жовтня відзначається День визволення України від фашистських загарбників, тож традиційні салюти, покладання вінків та урочисті мітинги сприймаються досить буденно.
Між тим, мало хто усвідомлює, що спостерігає неабияке явище – одного разу здійснене під політичні потреби «перекроювання» історичної хронології пішло по інерції, ставши традицією.
Впроваджуючи державне свято – День визволення України від фашистських загарбників – своїм Указом № 836/2009 від 20 жовтня 2009 р., тодішній Президент України Віктор Ющенко визначив його датою 28 жовтня. Можна припустити, що радники, консультанти або ж помічники розповіли йому неохрестоматійну легенду про те, що саме цього дня зайняттям кількох закарпатських сіл завершилося визволення українських земель від нацистської окупації.
Насправді ж, станом на 28 жовтня 1944 р. радянський наступ в Карпатах був зупинений німецько-угорськими військами, тож цей день радянською військовою історіографією офіційно вважається днем завершення Східно-Карпатської наступальної операції. Тим не менш, запеклі бої за територію, якій згодом судилося стати частиною незалежної України, тривали. Наприклад, 28 жовтня 1944 р. радянські війська вийшли на околиці міста Чоп, облога якого тривала до 23 листопада. Найзахідніший населений пункт на сучасній українській території – село Соломонове Ужгородського району Закарпатської області (тоді воно називалося Тисашаламон – Tiszasalamon) – також був звільнений лише 23 листопада 1944 р.Ці дати не є таємницею ані для українських, ані для німецьких, угорських чи російських істориків.
Бої у Східних Карпатах були запеклими – міста й села переходили з рук у руки по декілька разів. Ось що повідомляло Радянське інформаційне бюро 29 жовтня 1944 р.: «На території Чехословаччини, на південь від міста Ужгород, наші війська після запеклих боїв оволоділи містом та великим залізничним вузлом Чоп». Далі у зведенні наводилися подробиці: «Місто Чоп є важливим залізничним вузлом Чехословаччини. Звідси розходяться магістралі до Трансільванії, Радянського Союзу, Угорщини та центральних районів Чехословаччини. Полонені вказують, що німецькі та угорські війська отримали наказ: за будь-яку ціну утримати місто Чоп у своїх руках. Наші війська стрімким ударом вклинилися в оборону супротивника та зав’язали бої на вулицях міста. До вечора місто й залізничний вузол Чоп було повністю звільнене від німецьких загарбників. На вулицях міста лишилися сотні ворожих трупів. Захоплено 35 гармат, 53 міномети, 87 кулеметів, склади з боєприпасами та різноманітним військовим майном…»
Втім, до повного й остаточного звільнення Чопа було ще далеко. Більш детально описано розвиток подій в енциклопедичному виданні «Історія міст і сіл України. Закарпатська область»: «…28 жовтня 1944 р. радянські війська підійшли до Чопа. Внаслідок жорстокого бою, що тривав цілий день, 28 жовтня війська 17-го гвардійського стрілецького корпусу, 237-ї, 8-ї та 138-ї стрілецьких дивізій визволили Чоп, але невдовзі фашистські війська перейшли у контрнаступ. Окремі райони Чопа декілька разів переходили з рук у руки. Остаточно Чоп був звільнений лише 23 листопада 1944 року». Ось як описував згодом ці події у своїх мемуарах «Шлях солдата» генерал-полковник Антон Гастилович, який був командиром 17-го гвардійського стрілецького корпусу під час першого звільнення Чопа і командуючим 18-ю армією при повторному звільненні міста: «…З Мукачева і Берегова корпус продовжував переслідування супротивника і надвечір 28 жовтня після запеклих боїв оволодів великим залізничним вузлом Чоп. Тут на мене очікувала перша військова невдача. Чоп українською – корок – і, дійсно, він став корком, який закоркував подальший наступ. Почалося з того, що вночі, щойно Радінформбюро встигло повідомити про взяття Чопа, супротивник контратакував наші війська та відкинув їх на 1-1,5 км. Взяти Чоп ані цієї ночі, ані наступними днями не вдавалося. Та й не дивно. Як потім з’ясувалося, всі армії нашого фронту були зупинені на заздалегідь підготовленому і зайнятому резервами супротивника рубежі Станчин, Собранці, Чоп – і затрималися на ньому досить довго, готуючись до прориву».
Ці факти звільнення й залишення Чопа підтверджуються й іншими учасниками боїв за Карпати, зокрема, Маршалом Радянського Союзу Андрієм Гречком у книзі спогадів «Через Карпати», виданій 1970 року.
Радянське інформаційне бюро повідомило про звільнення Чопа в оперативному зведенні за 29 жовтня 1944 р. та не поверталося до цієї теми майже місяць, приховуючи факт відступу Червоної Армії. Лише 23 листопада 1944 р. в оперативному зведенні Радінформбюро йшлося: «…місто й залізничний вузол Чоп, який переходив з рук у руки, знову зайнятий нашими військами. В ході боїв на північ та північний захід від Чопа наші війська взяли в полон 3000 німецьких та угорських солдатів та офіцерів». Далі сказано: «…В Чехословаччині, на північ та північний захід від міста Чоп, наші війська вели наступальні бої. Німці намагалися зупинити просування радянських частин в глибині своєї оборонної лінії. Вони заздалегідь створили на цій ділянці сильно укріплені вузли опору… Радянські бійці з усіх боків атакували німців та після запеклого бою змусили їх скласти зброю та здатися в полон. Розвиваючи успіх, наші війська просунулися вперед…»
В оперативних повідомленнях Радінформбюро за 24-25 листопада 1944 р. ще згадувалися бої на захід та північний захід від міста Чоп. Тому остаточне визволення Закарпаття, вочевидь, можна датувати не раніше 25-26 листопада 1944 р., під час Будапештської наступальної операції.
Фундаментальна енциклопедія «Велика Вітчизняна війна 1941-1945», видана 1985 року, містить неповну, а подекуди й суперечливу інформацію. У всякому разі, повної ясності в наше питання це дослідження аж ніяк не привносить – судіть самі.
В тексті статті «Східно-Карпатська операція 1944» повідомляється, що Чоп було звільнено 29 жовтня, а на карті, що додається, лінія фронту станом на кінець дня 28 жовтня показана на схід від Чопа (тобто на той момент місто звільнене ще не було). Стаття «Карпатсько-Ужгородська операція 1944» повторює як текстове повідомлення про звільнення Чопа 29 жовтня, так і картографічне підтвердження того, що 28 жовтня цей населений пункт ще був окупований. Те, що на кінець дня 28 жовтня Чоп ще не був зайнятий радянськими військами, демонструють й карти, що супроводжують статті «Будапештська операція 1944-1945» та «Дебреценська операція 1944». А ось стаття «Україна – визволителям» містить просто загадковий пасаж: «…війська 4-го Українського фронту, оволодівши 27 жовтня 1944 р. Ужгородом, вийшли до державного кордону СРСР та завершили визволення території України». Про німецько-угорський контрудар коротко згадується в статті «Ужгород»: «…війська 4-го Українського фронту… 29-30 жовтня відбили в районі Ужгорода контрнаступ супротивника».
Не додає конкретики й офіційна історія Прикарпатського військового округу: «З’єднання 17-го гвардійського стрілецького корпусу зламали опір гітлерівців, і 28 жовтня 237-а стрілецька дивізія оволоділа Чопом. Однак супротивник нічною контратакою (вочевидь, в ніч з 28 на 29 жовтня – прим. авт.) змусив наші частини призупинити наступ. Але невдовзі район Чопа було остаточно звільнено».
Але ж чому тоді в сучасній Україні офіційно встановленою святковою датою вважається 28 жовтня? Не маючи на руках неспростовних документальних підтверджень, можна лише висувати версії.
Власне кажучи, певний час офіційно датою завершення визволення України взагалі вважалося 8 жовтня – саме 8 жовтня 1944 р. радянські війська звільнили від окупантів останній з населених пунктів УРСР (в кордонах червня 1941 р.) – село Лавочне Сколівського району Дрогобицької (нині Львівської) області. Доповідь пішла гуляти інстанціями, а дата на певний час стала хрестоматійною. Зокрема, Указ Президента України України № 92/93 «Про всенародне святкування 50-річчя визволення України від фашистських загарбників», підписаний Леонідом Кравчуком 22 березня 1993 р., передбачав святкування саме 8 жовтня (зрозуміло, що 1994 р.). Про те, що після 8 жовтня 1944 р. ще точилися бої в Закарпатті, якому судилося стати частиною СРСР лише у червні 1945 р., Леонід Макарович, вочевидь, суто по-людськи призабув.
Політична криза, зумовлена катастрофічним становищем соціально-економічної сфери України, відставка Прем’єр-міністра Леоніда Кучми, призначення і скасування референдуму про довіру главі держави й парламенту, дострокові парламентські вибори аж ніяк не сприяли своєчасному й якісному виконанню пункту Указу Президента, яким передбачалося виготовлення пам’ятного знаку «50 років визволення України» (вперше цей знак був згаданий ще в березні 1993 р., але Положення про нього та його опис були затверджені майже за рік по тому – Указом Президента України від 10 березня 1994 р. № 77/94).
Прихильність російськомовного електорату (перш за все, у середовищі ветеранів) до суперника Леоніда Кравчука – екс-прем’єра Леоніда Кучми, підштовхнула чинну владу до спроби терміново задобрити ветеранську спільноту щойно встановленою відзнакою. Дострокові президентські вибори, призначені на 26 червня 1994 р., були вже не за горами, тож часу на реалізацію проекту лишалося обмаль.
Урядовим розпорядженням № 320-р від 10 травня 1994 р. передбачалося виготовлення пробної партії відзнак на ВО «Луганський станкобудівний завод» в термін до 1 червня, а посвідчення планувалося віддрукувати на столичному ПК «Україна».
Зрозуміло, що при таких темпах годі було розраховувати на якісне виконання замовлення: перша партія відзнак та весь наклад посвідчень через очевидні дефекти були забраковані. За відсутності необхідної кількості карбованих відзнак чинній владі лишалося хіба що обіцяти їх у недалекому майбутньому – за два дні до виборів була лише затверджена інструкція про порядок вручення нагороди. Пам’ятний знак «50 років визволення України» так і не встиг стати розмінною монетою у боротьбі за президентське крісло між Леонідом Кравчуком та Леонідом Кучмою.
Новий Президент України міг вже не поспішати: перші вручення відзнаки відбулися восени 1994 р., а більшість нагороджень відбулися 1995 р.
Запізніла реалізація українського політтехнологічного «ноу-хау» не пройшла непоміченою нашими сусідами: Розпорядженням Президента Російської Федерації № 72-РП від 19 лютого 1996 р. передбачалося масове нагородження ветеранів медаллю Жукова. аспоряжением Президента Российской Федерации № 72-РП от 19 февраля 1996 г. предусматривалась варь – и І вже навесні почали нагороджувати «…на честь 100-річчя з дня народження Г.К.Жукова», який народився, власне кажучи, 1 грудня (19 листопада за старим стилем) 1896 р. «Авансовий» характер нагороджень легко зрозуміти: перший тур виборів Президента РФ був призначений на 16 червня 1996 р., а другий – на 3 липня. Знову ж таки, слід пам’ятати, що основним конкурентом чинного глави Росії був комуніст Геннадій Зюганов, який користувався підтримкою ветеранської спільноти.
Штучний перегляд дати завершення визволення території України, на мою особисту думку, був зумовлений суто політичними мотивами – 31 жовтня мав відбутися перший тур чергових виборів Президента України, де чинному главі держави (тепер вже Леоніду Кучмі) складали серйозну конкуренцію кандидати, які декларували ліві погляди. Для залучення на свій бік ветеранського сегменту електорату комусь спало на думку знову влаштувати масове відзначення учасників війни (тобто визволення України).
Можливо, когось в Києві непокоїло, що дата 8 жовтня була дещо віддалена від дня волевиявлення (мовляв, за три тижні у свідомості людей похилого віку відчуття вдячності тому, хто вирішив їх нагородити, могли й вщухнути), бо ще 30 квітня 1999 р. Указом № 463/99 «Про відзначення 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників» була встановлена нова дата – 28 жовтня. Зрозуміло, що Чоп і Соломонове з 23 листопада аж ніяк не вписувалися в електоральний графік (31 жовтня – перший тур, 14 листопада – другий тур). «Навіщо ж медалі після виборів роздавати?» – вочевидь, замислилися в Адміністрації Президента, пригадавши прикрий досвід Леоніда Кравчука. – «Краще дату остаточного визволення «підігнати під потрібне число!»
В контексті того, що 50-річчя визволення України, що відзначалося 1994 року, супроводжувалося масовим нагородженням нагрудним знаком, відображати у назві медалі менш «кругле» 55-річчя було б некоректно. Тому назву обрали універсальну – «Захиснику Вітчизни».
Оскільки місцевій владі ставилося завдання якомога повніше охопити нагородженнями ветеранів, списки складалися і військовими комісаріатами, і виконавчими комітетами місцевих рад, і ветеранськими організаціями. Внаслідок такого хаосу були непоодинокими випадки, коли один і той самий ветеран цілком офіційно отримував не одну медаль, а дві чи навіть більше.
На щастя, наступні вибори Президента України також припали на 31 жовтня – 14 листопада (зрозуміло, вже 2004 р.), тож під масове відзначення медаллю «60 років визволення України від фашистських загарбників» дату завершення цього самого визволення знову переписувати не довелося. Але, ймовірно, подалі від гріха, точну дату цієї історичної події на медалі позначати не стали.
Плануючи «освоїти» другу президентську каденцію, Віктор Янукович заздалегідь подбав про наступну ювілейну медаль – в його Указі від 19 жовтня 2012 р. №604/2012 містилося доручення уряду внести пропозиції щодо її встановлення у статусі відзнаки глави держави. Згідно розпорядження Кабміну від 22 травня 2013 р. №360-р, ювілейні медалі передбачалося виготовити до 1 червня 2014 р. Буремні події зими 2013-2014 рр. внесли свої корективи, і Указ про встановлення ювілейної медалі «70 років визволення України від фашистських загарбників» видав вже Президент Петро Порошенко – саме в день ювілею, 28 жовтня 2014 р. Природно, блискавично виготовити нагороди і вручити ветеранам було неможливо, тож цей процес розтягнувся на місяці. Втім, за весь час незалежності жодну з ювілейних нагород не встигали вручити всім причетним до дати свята.
«Електорально-політтехнологічний» підтекст датування визволення України та масових нагороджень медалями у 1999 р. та 2004 р. підтверджується й… відсутністю будь-яких державних ювілейних відзнак восени 2009 р. Зсунулися вибори Президента на початок 2010 р. (17 січня – перший тур, 7 лютого – другий тур), тож відпала потреба карбувати медаль до 65-річчя визволення України? Як не дивно, але навіть ювілейної монети Національний банк України з цього приводу не емітував (хоча 1999 р. та 2004 р. монети карбувалися). Власне кажучи, тодішньому главі держави Вікторові Ющенкові навіть масові «омедалювання» аж ніяк не допомогли б. Але повернемося від політтехнологічної фалеристики до реальної історії.
Станом на сьогодні, вочевидь, слід вважати, що Чоп було звільнено 28 жовтня 1944 р., однак, навряд чи подібне довільне датування історичних подій можна вважати прийнятним. Датою зайняття того чи іншого населеного пункту є день повного й остаточного залишення його супротивником, але аж ніяк не момент наближення власних військ до його околиць. За прикладами далеко ходити не доводиться: радянські війська та Військо Польське оволоділи східною частиною Варшави (Прагою) ще 14 вересня 1944 р., але днем визволення польської столиці вважається 17 січня 1945 р. Саме ця дата й позначена на радянській медалі «За визволення Варшави». Чому ж до українського міста Чоп мають застосовуватися інші підходи? Село ж Соломонове просто «випало» з офіційної хронології визволення українських земель.
Хтось дивуватиметься: «А яке це має значення – на день раніше чи на місяць пізніше?» Але справжня історія – це не збірка анекдотів та міфів, а точний виклад дат і подій. Осінні бої в Закарпатті були запеклими й кровопролитними, тож замовчувати про ті бої і втрати ми не маємо права, бо це є спотворенням історичної правди.
Описані вище «інновації» сучасної військово-історичної хронології наводять на сумний висновок: якщо заради реалізації передвиборчих технологій комусь спало на думку «творчо відредагувати» хронологію визволення українських земель від нацистських окупантів, то не виключено, що комусь рано чи пізно захочеться і «перепризначити» переможців – і виборів, і Другої світової війни.
В будь-якому разі, недоречно й небезпечно робити військову історію заручницею політичних технологій, прив’язаних до електоральних циклів.
Максим Царенко