Народна мудрість каже: «нема долі без солі», а ще «не досолить – не доїсть», а на додачу – «несолене їсти, що з немилим цілуватись». Але разом із тим і таке: «ліпше недосолити ніж пересолити».
Так от – про сіль! І не в контексті воєнного стану, як можна було подумати. Адже вже другий тиждень російські ЗМІ тільки про те й кажуть, що в наших магазинах катма солі, бо ж люд бере її на випадок війни про запас. Мова про ту сіль, якою кожен рік рясно посипають сніг, лишень той випаде на наші асфальти бодай на сантиметр.
Пересолені тротуари й дороги навіть у двадцятиградусний мороз вкриваються калабанями й озерцями, перестрибнути які без шкоди взуттю немає ніякої можливості. Ото й місимо ту жижу, вчимося ходити на п’ятах, показуємо невидану розтяжку, у напівшпагатах крокуючи через вулицю. До того ж, власне я реагую на неприродну вологість повітря, завдяки якій мінус три відчувається як мінус десять. Напевно, ота вся моква випаровується й потрапляє в наші легені. Хоча може для легень воно й добре – солоне повітря. Он, їздять же люди до моря, аби подихати саме таким. А мені – все не так!
Та мені навіть не своїх легенів шкода, а модельні черевички, замшеві, на елегантній підошві. Дай Бог, аби один сезон витримали. А вони ж до біса дорогущі. Чи то переходити на гумові чоботи, або ще краще – на калоші, які вповні можна взувати й на ті модельні черевики. Отаке ноу-хау.
Воно, звичайно, потрібно якось боротись із ожеледицею. І я підозрюю, що розводять мокроту в морози саме для того, аби комунальникам легше було прибрати примерзлий сніг та лід і цим самим позбавити городян від прикрих випадків падіння. Та комунальників на всіх не вистачає, хоча я й бачу на вулицях багато спеціальної техніки, яка згрібає сніг…чистий загалом…а солоний якось менше…
А от в європейських країнах, де я бувала в зимовий час, тротуари чомусь чисті. Хоча, мож,е там не такі суворі зими. Ні-ні, стоп-стоп, принаймні у скандинавських країнах, де зима починається у вересні, а добігає кінця на початку травня, вже давно відмовились від технічної солі, натомість використовують дрібний гравій. Від цього до речі не гниють автомобілі, як от від рясно присолених посипачок. А ще вони там, у європах, посипають вулиці гарячим піском. Але це вже, як на мене, перебір. Бо ж у наших вінницьких широтах, якби навіть таку технологію й запровадили, то парувало б воно, аж гай шумів би. Так і бачу ці непролазні гарячі тумани.
Є такі країни, де сніг топлять за допомогою спеціальних машин, або як от в Японії відразу будують дороги з підігрівом. От же ж, немає куди гроші діти! Ні, нам це не підходить. Бо ж почнуть ще влітку підігрівати тротуари, і ми почнемо скакати по них як на розжарених сковорідках. Фуф, аж в жар кинуло, як подумала.
Так от найголовніше – за допомогою яких би засобів не боролись зі снігом, головне – відразу почистити той, який тане, а не лишати так, як є. Мовляв, боремось зі снігом, перетворюючи його на воду. А з водою нащо боротись? І то правда. Так ще тії вінничани, які води бояться (нехай навіть і солоної), почнуть просити, аби під час осінніх дощів прибирали калюжі. А це вже якийсь оксюморон, вибачте на слові.