Катерина Калитко: «Я саме після подій Революції гідності зрозуміла, що ніколи не зможу поїхати з України»

Катерина Калитко – поза усяким сумнівом, одна з найсильніших молодих українських поеток. Її поезія вишукана і водночас безжально точна. Поза цим, усе, що Калитко видає у прозі, також здобуває схвальну оцінку критики та професійні відзнаки, як її остання наразі прозова робота «Земля загублених». 

Тим цікавіше було дізнатися, що зараз Катерина працює над першим романом, в центрі якого – події Першої світової та Перших визвольних змагань 1914-1924 років.

LB.ua поговорив з Катериною Калитко про складні досвіди, про роль літератури під час та після війни, а також про важливі місця, до яких завжди повертаєшся. Одним словом, про все, що допомагає людині зберігатися, рости над собою і обставинами та знаходити баланс у житті.

Спротив як досвід становлення

В одному з твоїх інтерв’ю я прочитала історію про те, як у школі ти категорично відмовляла, коли тебе просили написати вірша «до дати». Наскільки для тебе взагалі важлива незалежність у професії, що ти в це поняття вкладаєш?

Ця історія відбулася, коли мені було 13-14 років. Вже тоді я розуміла, що хочу писати, що це для мене більше, аніж просто юнацьке захоплення. Я почала ходити на літературну студію, писала поезію, і ставилася до цього дуже серйозно. 

Навіть зараз я добре пам’ятаю, як все це відбувалося. Я сиджу за партою, вчителька стоїть наді мною і багато разів з нажимом повторює, що треба написати вірша до якогось шкільного свята. Вона стоїть і цідить крізь зуби, що «наполегливо радить мені це зробити», а я сиджу і, опустивши голову у зошит, повторюю, що не писатиму. Я завжди була така – мені не важило влаштувати сцену, важило обстояти свою позицію.

Цей епізод насправді був поворотним моментом. Я вчилася в хіміко-біологічній школі, і, оскільки мій профіль гуманітарний, в певний момент стало важко. Школу я все одно закінчила із золотою медаллю, попри все, чого мені це коштувало. Деякі шкільні вчителі пробували мене зламати, але я розуміла, що мушу вистояти. 

Після закінчення школи я жодного разу не була на зустрічі випускників, і лише за десять років змогла спокійно ходити тією вулицею. 

Тобто це все ж був травматичний досвід?

Це був досвід великої внутрішньої боротьби, але я ні про що не шкодую. Це внутрішня школа, і для письменниці це також важливе вміння. 

Можна говорити, що був один з перших досвідів того, що означає бути письменницею?

Так, безумовно. І також це був важливий момент свідомо обраної україномовності. 

Яким чином українська як мова спілкування стала твоїм свідомим вибором? Чи нею говорили у твоїй родині?

У Вінниці часто говорять подільским суржиком, місто справді білінгвальне. Вибір української був для мене свідомим, і він стався саме у той період, про який ти запитала – у старших класах. Вже в той час я дуже хотіла вступити до Могилянки. У мене почало виникати власне україномовне і україноцентричне середовище, і я розуміла, що обираю цей контекст, а не те, що може запропонувати мені російська альтернатива. 

Зрозуміло, що через це в моїй російськомовній школі був певний момент конфронтації. З іншого боку, мене дуже підтримували батьки – без цієї підтримки я виросла б зовсім інакшою людиною. Те, що я вмію думати, багато читаю, люблю країну – це цілком їхня заслуга. Я й дотепер, коли заходжу до чиєїсь оселі, і дуже дивуюся, коли бачу, що там немає книжок. 

Чим, на твою думку, вимірюється україноцентричність?

Пам’ятаю в дитинстві, здається, це був 1990 рік, батько взяв мене з собою на напівпідпільне (чи то мені лише так здавалося) святкування 500-річчя козацтва у Вінниці. Там зібрався великий патріотичний «двіж». Я була мала, але це стало для мене поворотним моментом: я зрозуміла, що, хоч ми й мусимо говорити про нашу історію через всі драматичні події, що нашій країні довелося пережити, проте маємо крізь них продертися. Продертися, щоб зрозуміти, що всі жертви мали місце не тому, що українська доля – апріорі трагічна, а тому, що українська ідея настільки велика, світла і здатна піднести, що люди були готові за неї вмирати століттями поспіль. 

В бездержавний період, в періоди відсутності перспектив і нелюдського тиску, коли здавалося, що все втрачено і нічого не відновити, люди завжди були готові власними життями мостити дорогу, аби ця ідея відбулася. 

Можливо, це почасти рецепт для нас сьогоднішніх, як пережити це безчасся?

Власне! У тексті, над яким я зараз працюю, дія якого розгортається на тлі Перших визвольних змагань, я саме цей бій за ідею і обрала за метафору. Мені здається, що ми повторюємо багато старих помилок на новому історичному витку, століття потому. Маємо ще багато невивчених уроків.

Про складні, некомфортні теми в літературі

За останні роки ти отримала цілу низку відзнак: від нагороди «Літакценту» за «Катівню. Виноградник. Дім» до премії Книга року ВВС-2017 за «Землю Загублених». Цікаво навіть не чи важливі тобі ці відзнаки, а чи важать тобі їхні «побічні ефекти» – коли, наприклад, завдяки їм зростає суспільна увага до певних тем? 

Я ніколи не ставила собі за мету здобувати якісь відзнаки, аби привернути до чогось більшу увагу. Направду, кейс із «Землею загублених» був для мене дуже несподіваним. Я радше чекала на зворотню реакцію: у нас довгий час панував тренд на «позитивну» літературу, і я мала сумнів, що люди на фоні війни і складних реалій захочуть додатково «грузитися». 

Може, ми як суспільство дещо подорослішали за ці останні роки?

У мене була версія, що це сталося, але деякі з подій останніх місяців мене відкинули назад до розуміння, що насправді ні. 

По Революції гідності я страшно сварила себе за те, що до неї була дуже критична до українського суспільства: я говорила, що тут усі інфантильні, безідейні, що коли почнеться війна, всі розбіжаться хто куди.

У тебе було ще до війни передчуття, що щось подібне на нас чекає?

Я чомусь, на жаль, завжди знала, що у нас буде російсько-українська війна, що вона просто «відкладена», але станеться раніше чи пізніше. Що наша незалежність є маріонеткова, допоки ми остаточно не виборсаємося із зони впливу Росії. І лише нині ми маємо п’ять років справжньої незалежності. 

То чи відкрилися нам трохи очі як суспільству за ці роки? 

Ну от мені здавалося, що так. Що досвід навіть не так війни (бо війна – історія травматична, але з чіткою конвенцією, коли зрозуміло, де ворог і що треба робити), а страшний досвід розстрілу Небесної сотні, коли в середмісті стається розстріл мирних людей, критично все змінив. Мені здавалося, що глибшого свідомісного зламу вже бути не може.

Я була дещо здивована, коли в 2017 році я отримала не лише премію, але й увагу до своїх історій інакшості, складних, дискомфортних, неприємних речей, про які йдеться в «Землі загублених». Але, зрештою, література і повинна виводити з зони комфорту. І коли я побачила, що аудиторія готова сприймати літературу, яка вибиває їх з їхньої комфортної «бульбашки», мені здалося, що зсув свідомості таки відбувся. 

А станом на тепер я навіть не знаю. Ми як суспільство зараз схожі на паровозик, що спершу стрімко виїхав нагору, а тоді почав скочуватися донизу. Навіть те, що я чую в публічному дискурсі, те, як ми проголосували навесні – це якийсь дитячий садок. Я, звісно, заохочую експерименти , але не в часи війни та протистояння з таким потужним ворогом як Росія. Як влучно сказала Оксана Забужко на цьогорічному фестивалі «Острів Європа»: «за пів покоління до перемоги піддатися на ніщо». Краще і не сформулюєш. 

Два важливі «острови»: Вінниця та Боснія 

До слова про «Острів Європу». Чому після закінчення Могилянки ти повернулася до рідної Вінниці і досі продовжуєш жити там? 

Я страшенно люблю Вінницю. Саме їй, як і моїм батькам, я завдячую тим, хто я є. З одного боку, на зламі 90-х та 2000-х у Вінниці можна було ще побачити безлике, спотворене радянщиною місто, так само, як і у більшості українських міст. Але вона мені дозволила фантазувати і бачити в ній всі ті міста, де я мріяла побувати, коли зростала. Там і досі збереглися особливі автентичні закутки: це може бути провулок на три будинки, стіна зі старою червоною цеглою з єврейської цегельні абощо. У Вінниці я могла «побачити» і Середземномор’я, і Туманний Альбіон, і шматочок османської провінції на Єрусалимці, у старому єврейському кварталі. 

Попри всю нечулість 90-х і те, як ми болісно виростали в той час із «совка», Вінниця лишилась дуже людяним містом.

Мої батьки, які зробили все, щоб 90-і були мінімально травматичними для мене – мої герої. Лише подорослішавши, я зрозуміла, чого це їм вартувало, і не певна, чи впоралась би на їхньому місці. Батьки – інтелігенти, інженери, тобто саме ті люди, по яким 90-і вдарили найбільше. Вони дуже складно адаптувалися до нових реалій, виживали ми непросто, але я дуже вдячна їм за внутрішню шляхетність, яку вони пронесли через той важкий час. 

Вінниця тоді здавалася мені по-хорошому простою, як така собі втомлена жіночка. Їй важко, вона вже не почувається красивою, їй вже нічого не хочеться, але коли ти приходиш до неї і плачеш, вона тебе завжди пожаліє, забувши про себе. І це відчуття рідного міста було в мене завжди. Навіть коли я вчилася в Могилянці, намагалася приїздити додому якомога частіше. 

Ти активно докладаєшся і до культурного розвитку Вінниці: заснувала там літературний фестиваль «Острів Європа», аби, як ти кажеш, «проявити Вінницю на культурній мапі України». Які зміни ти наразі бачиш у рідному місті в культурному сенсі?

Я завжди знала, що після навчання хочу повернутися до Вінниці. Критичним моментом для мене тут стало усвідомлення, що виросло покоління моїх однодумців. Колись ми були дітьми, які мусили боротися за свої переконання, здобувати право на голос. І ось ми виросли. Тепер дорослі – це ми, і рішення приймаємо ми. І ми можемо змінювати це місто.

В мене є неймовірні друзі – Центр історії Вінниці, які займаються тим, що повертають місту тяглість людської, людяної історії. Показують, що Вінниця ніколи не була містом без обличчя, що вона має що розповісти. Вони олюднюють місто, показують, що в кожен історичний період тут були постаті, що творили цікавий дискурс. Що Вінниця дуже багато дала і Україні, і світові.

За останні десять років місто дуже змінилося: починаючи від інфраструктури та відновлення історичної спадщини – і до загального образу міста. На моїх очах витворилося його нове обличчя. 

І зараз, мені здається, настав ідеальний час для масштабних культурних проектів. Україна справді повинна здійснювати культурну децентралізацію. Я дуже люблю Київ за атмосферу постійного драйву, але те, що відбувається на місцях, часом навіть важливіше, адже столиця дещо розбалувана розмаїттям подій. А на місцях дуже вдячно сприймаються будь-які культурні ініціативи. І навіть якщо виходить не все, це все одно шар торфу, з якого проросте щось нове. 

Ще один твій «острів», що якого ти завжди повертаєшся – це Боснія, з якою тебе багато пов’язує: ти багато подорожувала Балканами, самотужки вивчила боснійську, перекладаєш з кількох балканських мов. З чого почався твій інтерес до цієї країни? 

Боснія – справді моя ірраціональна любов. Аби розказати, як ця історія для мене почалася, я знову ж таки мушу згадати Вінницю, що була моїм трампліном. Вінниця – центр України, золотий перетин, що завжди передбачав відкритість до різних культур і до інших голосів. Саме тому мені як вінничанці завжди було цікаво, що відбувається у світі. 

Тригером до дослідження Боснії стала, як не сумно, війна, що відбувалася там у 90-і. Дитиною, слухаючи спорадичні ТБ-репортажі звідти, я чомусь розуміла: щось тут не те. Не може все бути настільки однозначно, як нам розповідають.

Я не мала раціонального інструментарію, аби це аргументувати, але я підсвідомо розуміла, що пострадянська пропаганда бреше. І я почала собі такі інструменти шукати: ходила до бібліотеки, виписувала якісь журнали. 

А, вступаючи до Могилянки, я обрала політологію, а не філологію, як всі від мене очікували. 

І мені завжди здавалося, що боснійська і українська історії дуже римуються. 

Через присутність в них Росії?

Через присутність Росії, через нав’язаний образ маловартісного «меншого брата», через нав’язані патерни зради «великої імперіалістичної ідеї», мантри про неіснування нації – от всі ці абсолютно абсурдні речі. Насправді в Боснії трошки інший дискурс, але працює той самий принцип: їм також завжди казали, що вони – не окрема нація, а потурчені серби, що немає ніякої боснійської мови, це лише діалект сербської – хоча є засвідчений літературний стандарт.

Не знаю, чи можна назвати це комплексом провини, але мені здавалось дуже несправедливим, що ми тоді не прислухалися до їхнього болю, коли він лунав на весь світ. Я відчувала, що умовне «колесо сансари» по нас ще пройдеться. 

Як я вже сказала, я чомусь завжди знала, що буде російсько-українська війна. Ця війна вже точилася і не закінчилася, просто була призупинена в 1920-х, і ось тепер, сто років потому, триває далі.

Ти якось сказала, що війна, яку пережили країни екс-Югославії, може стати важливим уроком для України. Чим їхній досвід може бути корисний для нас? 

Боснія і Герцеговина здається мені абсолютно феноменальним прикладом людяності. Незважаючи на те, що пережили там люди, після всіх цих жахливих досвідів, вони лишилися людьми. Вони переступають часом через страшний біль всередині себе і намагаються відбудовувати діалог і власне суспільство. І саме цей підхід нам дуже потрібен зараз. 

Досвід країн екс-Югославії корисний для нас ще в двох вимірах. По-перше, дуже страшно бачити, як легко руйнуються національні, державні єдності. Як шовіністичні доктрини з ультраправим ухилом розколюють тонкі людські зв’язки, які потім майже неможливо позбирати докупи. Жахливе видовище – коли те, що здавалося вічним, руйнується за одну ніч. Коли сусід приходить вночі до сусіда перерізати йому горло, коли твій брат може опинитися по інший бік барикади. 

Друга важлива компонента в боснійській історії, яка мені здається мені дуже важливою для України – це колосальна гуманістична рефлексія, яка породжується війною. Коли люди починають досліджувати природу цієї жорстокості, запитуючи себе: «Як це сталося з нами? Чому саме з нами? І що із цим тепер робити?».

Говорити про пережите, аби зрушити вперед

Яка, на твій погляд, ключова функція літератури про війну: терапевтизувати, дати голос тим, хто не може бути почутий іншим чином, оприявнювати речі, які ніхто не хоче називати, допомогти суспільствам зрушити далі?

Звісно, я вважаю все, що ти перелічила, важливими і достойними функціями літератури про війну. 

Якщо говорити про Боснію, то де-факто вже майже 30 років по війні боснійська література осмислює цей досвід і цю травму. І, як на мене, лише зараз почали з’являтися найсильніші, найглибші речі, що написані людьми, які в той час були дітьми, або підлітками. 

Тобто це не окопна проза?

Ні, жодним чином. Але, звісно, в Боснії є дуже сильні взірці літератури моменту – наприклад, «Сараєво для початківців» Озрена Кебо, написана безпосередньо під облогою в Сараєві. Я мало знаю настільки страшних і водночас настільки людяних книжок. 

Гадаю, в нашому культурному контексті література про війну також з’являтиметься поетапно. Спершу проживеться етап репортажистики, мемуаристики, щоденникової прози. Увесь цей масив даних, що накопичується, в першу чергу, звісно, виконує терапевтичну функцію для людей, що повернулися з фронту чи зіткнулися з війною. Але це вкрай важливий пласт, з якого потім проросте рефлексія іншої якості, яка буде вже віддалена в часі і зможе безжально назвати своїми іменами те, що ми зараз оминаємо чи на що нині воліємо закривати очі. 

Проте на це потрібен час, тому не хочеться, аби ми зараз нетерпляче очікували на появу нового великого роману про війну.

Звісно, не всі висновки, що будуть згодом зроблені, нам сподобаються. Наявна постмайданна рефлексія про це чітко свідчить. Тому, до речі, я саме після подій Революції гідності зрозуміла, що ніколи не зможу поїхати з України, чи навіть полишити її на довгий час. Звісно, тут є момент усвідомлення того, що ти хочеш в такий час бути зі своєю країною, як із хворою дитиною – бо це твій обов’язок.

Але справа ще й в тому, що в такий період дуже структурується, розшаровується досвід. Ти розумієш, що не будучи тут присутній, не відчуєш певних «якірців», не вловиш дух моменту, і, зрештою, втратиш країну на рівні сенсів. Не зможеш розуміти і відчувати її, писати її мовою і про неї. Я дуже чітко бачу зараз, як це працює, по своїх друзях і колегах, що виїхали назовсім або на якісь довготермінові проекти чи навчання. Бачу, як люди втрачають розуміння певних речей, зв’язків. Доводиться пояснювати, що лежить за певною формою іронії, і т.д. Отак випасти – це завелика розкіш, якої я не можу і не хочу собі дозволити. 

Досвід війни – це обдерта шкіра, коли ти розумієш, що боляче навіть до повітря торкатися. Але іншого повітря в тебе нема.

Про нову збірку і майбутній роман

Нещодавно вийшла твоя нова поетична збірка «Ніхто нас тут не знає і ми нікого». Там також проходить червоною ниткою і тема поранення, і тема власних кордонів. А про що ця збірка для тебе?

Я дуже вдячна видавництву Meridian Czernowitz за можливість видати саме невелику, камерну збірку. Мені видається, що поетичні збірки мали б бути саме такими. Не вибраним за скількись років, а цілісно розказаною історією. Це найкраще, що може статися з поезією.

У мене була цікава розмова з літературною критикинею Ганною Улюрою під час місяця авторських читань у Львові, коли вона спитала: «Ніхто нас тут не знає і ми нікого» – це ж історія про депортацію?». У мене в голові закрутилося коліщатко, і я зрозуміла, що в певному сенсі і про це так само.

Це історія про людину, яка втрачає свої кордони і намагається їх намалювати деінде. І часом їй доводиться малювати їх на власній шкірі чи на шкірі іншої людини. Чи ці кордони особистісні, чи територіальні? У мене є теза, що біографія завжди тісно пов’язана з географією. Ландшафт, в якому ти виростаєш, формує тебе значною мірою. І вся ця приреченість, всі трагедії, як і все щастя і вся піднесеність, все це «зашите» в твою географію. Тому кордони, які намагається відновити умовний ліричний герой збірки, такою ж мірою географічні, як і внутрішні. 

Я знаю, що наразі ти працюєш над романом. Що це за історія і на якому вона нині етапі?

Направду в мене був вже один роман, проте він лишився в шухляді. Тобто статистично це буде не перший мій роман, проте, очевидно, перший, який я буду готова оприлюднити. Передовсім мені хочеться, щоб це був дуже вінницький текст. Така моя форма вдячності місту, яке надзвичайно багато мені дало.

Мій текст не буде суто історичним, це не є його метою. Але сюжет роману розгортається на тлі подій Першої світової війни і Перших визвольних змагань. Це буде єврейська Вінниця, це буде жіноча Вінниця, це буде світ людей, які виходять з традиції, отримуючи при цьому травму. Людей, які борються за свій вибір. Можна вважати роман такою собі добіркою важливих для мене тем. 

Історичний період, який я обрала – це певна метафора, мій спосіб говорити про теперішню війну. Бо мені досі боляче, і я все ще не відчуваю, що маю достатній багаж, аби писати про сьогоднішню війну. Першу світову, як і Перші визвольні змагання я знаю за літературою і спогадами. І я хочу саме через цю оптику пояснити, що і людська жорстокість, і взаємне насильство, і руйнування світу, і намацування кордонів, і втрата усього в одну ніч, і намагання і неможливість відновити зруйноване – явища, які можна пережити, і все це треба пережити. І це той досвід, який попри його травматичність, підносить, вивільняє, очищує і, в ідеалі, робить тебе людиною, яка передає колективну пам’ять далі.

Те, що сьогодні відбувається із людством, аж ніяк не тішить. Хороша новина в тому, що людство загалом переживає катастрофу за катастрофою, проте досі виживає. Теза Адорно про те, що після Аушвіца поезія неможлива, себе не виправдала. Можлива. Так, це інша література: змінилася мова, змінилася мікрохірургія роботи з текстом. Але людство існує, і література можлива. І завдання письменників у цьому контексті – зробити все, аби люди продовжували осмислено існувати далі. 

АВТОР – Анастасія Платонова

Джерело: lb.ua