Китайська Народна Республіка переживає справжній бум у становленні ринку масової культури. Але тамтешні митці не в змозі поки що задовольнити наявний попит на мистецький продукт. Тому держава вкладає колосальні кошти як у розвиток власної культури, так і в завезення мистецького «імпорту». Зокрема українського мистецтва, яке багате народними ремеслами, старожитностями, раритетами, ювелірними виробами, живописом і музикою. Сьогодні китайці пропонують працювати на них і для них. Дедалі частіше вони запрошують до себе наших діячів культури й мистецтва для проведення спільних пленерів, мистецьких зустрічей та форумів. Чому? Бо українське мистецтво «для них як космос», — каже відомий вінницький художник Володимир Козюк. Останні два роки він плідно працює над налагодженням україно-китайського співробітництва в сфері культури. А восени цього року представляв свої роботи на Днях культури України в Китаї, які відбувалися в двох міста — Пекіні та Дуньхуані.
Рішення про проведення цих заходів було ухвалене на рівні урядів обох держав. Міністерство культури України подбало про найкращі майданчики Піднебесної: музейний комплекс Гугун (Заборонене Місто) та Міжнародний культурний ЕКСПО Шовкового Шляху. В програму події було включено презентацію Петриківського розпису — об’єкта нематеріальної культурної спадщини України. Побачивши його, китайці були неймовірно вражені. А коли ми розмістили експозицію з українськими рушниками, живописними картинами (зокрема й моїми, з українською хатою), виробами народних умільців, вони дивилися на нас, як на інопланетян, — усміхаючись, розповідає народний художник Володимир КОЗЮК. — Дні культури України в Китаї супроводжувалися концертами всесвітньовідомого народного хору України імені Верьовки. Українське образотворче мистецтво було представлене живописом, графікою, художньою фотографією й декоративно-ужитковим мистецтвом. Відвідувачі мали можливість не лише помилуватися роботами українських майстрів, а й повчитися унікальній техніці під час майстер-класів. Усі витрати на організацію покривала китайська сторона. Ми відчували себе мистецькою елітою — і скромна майстриня з маленького села, яка створила рушник, і я, народний художник з багатьма рекордами та нагородами, — усі були рівні й належно оцінені. Цього так бракує в Україні.
«НАМ ДОВОДИТЬСЯ ДОЛАТИ ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ, ЩОБ ВІДЧУТИ СВОЮ ЕЛІТАРНІСТЬ»
Володимир Козюк розповідає, що тісна культурно-гуманітарна співпраця України та Китаю триває вже багато років. Але потужно активізувалася вона після Революції Гідності. Для нього особисто волонтерська дипломатична місія з Китаєм розпочалася з участі в І Міжнародному культурному форумі Шовкового Шляху, який відбувався в китайському місті Дуньхуан два роки тому. В його межах відбувалася виставка, де було чотири роботи художника, які представляли українську природу та історичний побут. Їх одразу купив Національний музей Китаю. Але не це справило на Володимира приємне шокуюче враження — а те, що допомагав йому під час пленеру виносити і заносити роботи не будь-хто, а справжній мільйонер.
Я спочатку думав, що це працівник галереї, бо він носив мої полотна, виймав валізи з багажника, а потім виявилося, що він дуже багата людина. Уявіть, мільйонер мав за честь допомагати простому художнику, — ділиться спогадами художник. — У Китаї геть інше ставлення до мистецтва. Там модно організовувати музеї, які може відвідати кожен охочий. Такі заклади повністю утримуються коштом меценатів. Ба більше того художники, так би мовити, закріплюються за заможними людьми, які їм повністю оплачують витрати на майстерні, фарби, житло… Сам форум відбувався на найвищому рівні за участі 84 країн світу, а роботи для експозиції та самих учасників відбирали виключно представники китайської сторони. Ця поїздка стала для мене своєрідним «вікном» у Китай. Вона надала можливість побачити, до чого ми маємо прагнути в Україні в питанні розвитку мистецтва та популяризації особистості митця.
Володимир Козюк додає, що презентувати Україну в Китаї — це одне, а от привезти китайців до України й підкорити їх нашим мистецьким багатством — це інше. Тому цієї весни, заручившись підтримкою влади, багатих людей та озброївшись власним ентузіазмом, він запросив делегацію культурних діячів до України. Але не на мистецьку подію, а для участі в інвестиційному форумі, який відбувався у Вінниці.
У Китаї культура, мистецтво і бізнес — це невід’ємні складові. Китайці найкращих митців з усього світу залучають до співпраці. Ніби кошти на вітер… Але ні, бо вони стають центром світу, саме вони через культуру починають задавати тон, робити моду, заохочувати інвесторів. Наприклад, місто Дуньхуан — колись забуте в пустелі, нині є культурним центром, яке відвідують за день 10—20 тисяч туристів! Кількість їх збільшується, адже там чудова інфраструктура, чудові виставкові площі, й місто, в яке ніби «закопали» кошти, починає «відпрацьовувати» на повну, давати дохід від туризму, — зазначає Володимир. — Україно-китайське культурне співробітництво відбувається в багатьох сферах: архівна справа, видавнича діяльність, література, мистецька освіта та кінематограф. Я зокрема відповідаю, чи радше допомагаю, з обміном делегаціями — художниками, музикантами, проведенням спільних концертів за участі артистів з обох країн. Але ми не повинні просто їздити один до одного на мистецькі гостини — треба вчитися. Мені цікаво було почути думку китайських колег щодо інвестицій у культуру. І коли приїхала потужна група представників мистецько-політичної еліти провінції Ганьсу, які перший день провели в столиці, а потім завітали до Вінниці на VI Міжнародний інвестиційний форум, мені створили дорожню мапу і намітили певні точки дотику для майбутньої співпраці.
«ЯКЩО МИ СПРАВДІ ХОЧЕМО ЗМІН, ТО ТРЕБА ВЧИТИСЯ І ДІЯТИ ВСІМ РАЗОМ»
Українські художники відвідують Китай не лише для того, щоб обмінюватися ідеями та займатися творчістю, а й пропаганди (у хорошому значенні цього слова) українського мистецтва закордоном, уточнює Володимир Козюк. На жаль, не кожен український митець може дозволити собі поїхати в іншу країну, щоб «сфотографувати» пензлем її краєвиди. Китай дозволяє це зробити, причому покриваючи всі витрати з власної кишені. Так, цієї осені упродовж двох місяців наші митці відвідали відомі китайські міста — Пекін, Шанхай, Ханчжоу та Далянь, а також Тібет, Дуньхуан, Ціндечжоу та Лішуй. Особливо відзначилося в їх серцях прекрасне та відоме місто Іву, в якому була створена перша творча база Української Національної спілки художників в Китаї. За результатами експедиції в листопаді в Києві відбувалася виставка мистецтва «Чарівний Китай», де свою творчість презентували китайські та українські митці.
Ці роботи були представлені на різних виставках у Китаї та Україні, що дозволило китайцям оцінити чудовий художній рівень українських художників. Нам доводиться долати тисячі кілометрів, щоб відчути свою елітарність. У Китаї уряд та президент підтримують багато мистецьких ініціатив, які викликають у нас шалені емоції, захоплення, подекуди навіть заздрість. У них збереглися традиційні культурні надбання, але вони вважають, що культура не достатньою мірою розвивається, бо хіба вона може мати межу?! Тому виділяють колосальні кошти (а не так, як у нас, за «залишковим принципом»). Вони хочуть вивчати західну європейську культуру і взагалі представити у себе всі види мистецтв. Для цього створюють у місті Іву музей світової культури, і маю надію, що там буде представлене й українське мистецтво, — продовжує розповідати художник. Звичайно, приємно, коли міністри інших держав оцінюють твою творчість, але хочеться, щоб і свої оцінили… Для мене немає окремого «я» чи «ти». Самостійно нікому нічого не вдавалося зробити. І якщо ми справді хочемо змін, то треба діяти всім разом. Треба рухатися вперед, нехай навіть «ліліпутами», але змінювати світ. Ці зміни вже є, головне — не зупинятися.
На завершення розмови народний художник розповів, що за два-три роки, заручившись підтримкою китайської сторони та Вінницької міської ради, разом з вінницьким меценатом Ігорем Ільчишиним планують розпочати будівництво у Вінниці «Міжнародного центру культури та спорту», який буде популяризувати українську культуру крізь призму світової.
Поки що ніхто з нашого керівництва навіть не підозрює про цю ідею, але вона росте і прогресує. І не потрібно мені допомагати, краще, щоб ніхто не заважав, — резюмує Володимир Козюк.
Олеся ШУТКЕВИЧ