Я – письменниця, а заодно – невдячна лауреатка. Їздила ж оце в самісіньку столицю, щоб отримати нагороду за друге місце в конкурсі серед українських письменників «Українська революція 1917-1921 років». Це був не просто якийсь районний чи обласний конкурс. Оголосило його аж Міністерство культури. І не просто так оголосило, бо з якого б дива міністерство щось там оголошувало на власний розсуд, немає їм чим займатись чи що? Конкурс засновано відповідно до підпункту 5 пункту 2 плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 777-р.
Цілих шість номінацій, в кожній – по три лауреати. Все – на високому, як то кажуть, державному рівні. За кілька днів до церемонії (назвемо це поки що так) подзвонили й попросили прислати ксерокс квитків, мовляв, аби віддати гроші за проїзд… Правда, повернути пообіцяли не раніше квітня, але то таке. А тоді кажуть: «І ще дайте нам копії паспорта і ідентифікаційного коду». Ну я поцікавилась, нащо воно треба? А сама думаю – певно, для виплати грошової частини нагороди. Мені кажуть: «Ми з вами будемо підписувати угоду на повернення коштів за дорогу». Це якась маячня – погодьтесь. Але я попустилась – думаю, бозна які там в них, у тім Міністерстві порядки.
Приїхала, значить, до Києва, прийшла в музей української революції, питаю у вахтера, в якій залі (добре, що не сказала в якій колонній залі) буде дійство. Він каже – в 203 кабінеті. Оу! В кабінеті? Врешті, виявилось що це не кабінет, а такий невеличкий зальчик з історичною експозицією – власне, сам музей революції.
Щоб не відбирати у читачів зайвої уваги, скажу одне – ніяких грошей за таке лауреатство ніхто не отримав. А нащо письменникам гроші? Та й що ті письменники з грішми робитимуть? Вони їм на якого біса потрібні?
Лауреатам та гостям влаштували фуршет, винуватцям свята дали в подарунковому пакеті три книжки: одна з яких – «Матеріали наукової конференції», ручку з написом «Міністерство культури України», записник з золотими сторінками, а як письменнику без блокнота? Отож думають наші міністри про літераторів! Цілодобово, неупинно й повсякчасно. Ой, забула, ще про флаєр «Переходь на українську, розмовляй державною мовою нації». Це ж флаєра також грошей коштують. І, певно, їх би мали розповсюджувати в чиновницьких кабінетах, а не серед українських письменників, які й так несуть мову нації в люди.
На фуршеті, до речі, – ні краплі алкоголю. Не те, щоб я аж так дуже любила випити. Але ми ж не школярі, всі – дорослі люди. Деякі лауреати наливали собі із принесених із собою фляжок і тихенько вживали. А так щоб на «державному рівні» підняти келихи – це не «положено», видно. Ще чого, поїти письмаків! Вони ж, ото, як сьорбнуть якого коньяку, то почнуть присікуватись – де гроші, де преса, де розголос. А так все тихо-мирно, скромненько, камерно.
Перечитала оце я положення про конкурс і побачила там таку графу – «Фінансування Конкурсу здійснюється Мінкультури в межах асигнувань, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік, а також за рахунок залучення інших джерел та надходжень, не заборонених законодавством». Оце ж думаю написати журналістський запит: скільки витрачено коштів на конкурс? І тут така справа: якщо закладено мало, то на якого біса цей конкурс було робити? Для галочки? Совдепія рулить! А якщо заклали багато… Ну, тоді це зовсім інша історія.