Палаци Вінниччини – колишня велич

Із 32-х палаців Вінниччини жоден не збережено у первісному вигляді. Більше про це – у матеріалі проекту "Сім днів у регіоні"

Шляхетні кавалери і вишукані пані, що кружляють у танку під звуки вальсу, – знали таке колись і палаци Вінниччини. Вони розкидані по території області, як осердя маєтностей польських аристократів та багатіїв Російської імперії. Старовинні палаци в оточені чудових регулярних садів та ландшафтних парків були окрасою Поділля і мали б стати перлиною історико-культурної спадщини. Однак, упродовж останнього століття поступово занепадають, руйнуються і навіть йдуть у небуття. На жаль, з 32 прекрасних і по-своєму унікальних споруд жодна не функціонує, як збережений у первісному стані історико-туристичний об’єкт. І якщо в радянські часи їх «палацовий» статус не відповідав комуно-більшовицькій ідеології, то за незалежної України все впирається у гроші.

БІДНА БАГАТА ВІННИЧЧИНА

Загалом, на території Вінницької області зосереджені усі види і категорії пам’яток, які є об’єктами національної та регіональної політики. На початок 2017 року на державному обліку перебувало 4296 пам’яток: 1739 – археології, 1885 – історії, 526 – містобудування та архітектури, 48 садово-паркового та ландшафтного мистецтва, 98 – монументального мистецтва. За цими показниками Вінниччина займає одне з провідних місць у державі.

Офіційна статистика стверджує, що загалом на фінансування ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах охорони культурної спадщини за рахунок усіх джерел фінансування 2016 року в області було виділено 23,3 млн гривень. Існує і «Єдина комплексна програма розвитку галузі культури і духовного відродження у Вінницькій області на 2013-2017 роки», але належного фінансування для її реалізації за всі роки дії виділено так і не було. Відтак, і не сталося прориву у реставрації та відновленні палаців.

Принаймні, поточного року таких прикладів маємо лише два. Перший – це палац Потоцьких у Тульчині, який колись називали Подільським Версалем. У червні там відбувся масштабний захід – Міжнародний оперний фестиваль просто неба «OPERAFEST-TULCHYN», який привернув увагу до його стану. Тож у бюджеті області передбачили на реставрацію східного портика східного флігеля палацу близько 2,8 млн гривень, і частину цих коштів навіть виділили. Це початок, але все ще крапля в морі.

– Палац Потоцьких у Тульчині – одна з найбільш знаних пам’яток Вінниччини. Задля його збереження наразі розглядається питання про те, щоб передати його у підпорядкування Вінницького обласного краєзнавчого музею, як філію. Адже там і досі розташоване училище культури. Коли і як це питання вирішиться – поки не відомо.

Приміщення, яке там використовується – це один з флігелів. А основний палац переважно закритий на зиму. У березні ми приїздили туди з представники Ради Європи, і там було страшенно холодно, адже обігріти таке приміщення – проблема, – розповідає завідувачка сектору виставкової роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею Тетяна Журунова.

За її словами, в основному приміщенні палацу є тільки бібліотека та актова зала, яка відкривається періодично, як і решта приміщень. Якщо ж палац стане музеєм, приміщення використовуватиметься інакше, більше уваги приділятиметься реставрації, бо училище – це навчальний заклад і на нього не покладаються обов’язки зі збереження цієї пам’ятки. Нині ж ліве крило музею – руїна.

Окрім палацу Потоцьких, шанс на збереження отримала і пам’ятка національного значення ХVІІ ст. палац Грохольських-Можайських у смт Вороновиця. Цьогоріч його реставрували за грантові кошті Євросоюзу в межах проекту Вінницької районної ради «Туризм – запорука динамічного соціально-економічного розвитку сільських громад».

БІЛЬШІСТЬ ПАЛАЦІВ ПОТРЕБУЄ НЕГАЙНОЇ РЕСТАВРАЦІЇ

Загалом же стан більшості палаців Вінниччини викликає занепокоєння. Більшість із них було зведено у період з кінця ХVІІІ – до початку ХХ століть. У цей час будівельне мистецтво розвивалося за принципами класики та еклектики (новітньої стилізації історичних взірців – готики, ренесансу, бароко тощо). Епоха садибної культури закінчилася з перемогою революції 1917 року. З маєтків культурні цінності були частково вивезені власниками, частково націоналізовані, або й просто знищені чи розграбовані. Націоналізовані садиби були передані різним закладам – лікарським, освітнім, громадським, і, як не парадоксально, саме це врятувало їх від повного знищення. Та лише деякі з них дійшли до нашого часу у задовільному стані.

– За нашими підрахунками, 70% цих споруд потребують негайних реставраційних робіт, 10% – просто в аварійному стані. На жаль, є і такі, що вже повністю зруйновані. Наприклад, палац в Андрушівці Поребищенського району – пам’ятка національного значення кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

Реставрувати чи відновлювати там уже нічого, хіба що треба братися за відбудову з нуля. Як і у Вищеольчедаєві Мурованокуриловецького району, в садибі цукрозаводчика Когана. Зовні вона архітектурно нічого цікавого не являє. Але поки там був заводський дитячий садочок, усередині зберігалися унікальні інтер'єри, виконані у пишному бароковому стилі: стіни вкриті ліпним орнаментом з картушами, вензелями, двері з розписом – зображенням рогу достатку, картини над дверима, фризи досить крупного рельєфу з мотивом парочки закоханих путті (малюків – ред.) і ліпнина стель. За п’ять років будівля перетворилася на руїну.

Відносно збережені згаданий вже палац Потоцьких у Тульчині, палац княгині Марії Щербатової кінця ХІХ- початку ХХ століття у місті Немирів, а також Мурованокуриловецький палац, зведений в стилі ампір на місці старого замку ХVІ ст. Він належав батькові музи Фридерика Шопена – європейської світської левиці і красуні Дельфіни Комар.

У Чернятині Жмеринського району збереглася як архітектура, так і ліпнина та розписи всередині палацу початку ХІХ ст., – розповідає завідувач сектору охорони культурної спадщини управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Михайло Потупчик.

За його словами, на Вінниччині є і палаци, які руйнуються, але в них іще можна щось порятувати. Наприклад, як у с. Нападівка Липовецького району, в замку першої чверті ХІХ ст., що належав данському дипломату, етнографу, поету і есеїсту Тору Неве Ланге. Свого часу там зробили новий дах, тож він зберіг споруду від руйнування. Але вандали знищили ліпнину, яка залишалася всередині.

Є шанс зберегти від знищення й палац Ксідо початку ХХ століття, збудований на старому городищі з залишками замку ХVІ ст., від якого лишилася гранована вежа. Це прекрасна пам’ятка палацової архітектури. Одна її частина – дуже вишукана, в стилі садибної архітектури старих часів, а річковий фасад постав у новітніх формах більш агресивного класицизму. Палац поступово руйнується. Наразі також розглядається можливість передати його до відання Вінницького обласного краєзнавчого музею і створити там культурний простір.

– Допоки не матимемо в області потужного розвитку масового туризму, доти й про загрозу втратити чудові палаци Вінниччини забувати не можна. У нас є перші паростки зеленого туризму, але люди, які ним займаються, ніколи не використовуватимуть для власної справи величезні палаци. Це нерентабельно, вони їх не «потягнуть». Інший бік проблеми – відсутність нормальних доріг і туристичної інфраструктури у віддалених райцентрах, а тим більше – в селах. Ось вам приклад: звільнилося приміщення палацу-садиби Бжозовських у Крижопільському районі, де був дитячий спеціалізований інтернат. Нехай це не аж якийсь видатний зразок архітектури, але певну історично-культурну цінність він має. До того села – Соколівка – важко добиратися, окрім того, там більше нічого немає. Був колись у селі гарний краєзнавчий музей, але він розкрадений ущент. Хто туди поїде? – каже посадовець.

За його словами, на місцевому ж рівні зробити щось важко. На реставрацію чи хоча б збереження зазвичай потрібні такі кошти, яких місцеві громади – власники пам’яток здебільшого не мають.

– Якщо згадувати про ситуацію з палацом Потоцьких у Тульчині, то далеко не в кожне село, де є палац, «заведеш» проект на кшталт «OPERAFEST-TULCHYN», – вважає Потупчик. – Насамперед потрібна державна цільова програма, зокрема, спрямована на збереження замків і палаців, але дієва і з реальним фінансуванням. Наразі ж програми є, а реальних грошей – мізер. Дивіться, то завалилась башта в Червонограді у Львівській області, то впала стіна в Кам’янці-Подільському. А там же величезні добре відомі пам’ятки! Тобто, нинішнє фінансування не дає змоги не те що реставрувати і відновлювати відомі пам’ятки, а навіть підтримувати їх у належному стані!

Експерт каже, що на початку незалежності виділялися досить значні суми на реставрацію пам’яток, наразі ж – надзвичайно мало. Наприклад, була державна програма 2003-2017 років, яка передбачала виділення коштів на паспортизацію пам’яток. Але держбюджет на неї не дав коштів узагалі, обласний профінансував на півтора відсотка. Як результат, наразі в розпорядженні області немає нормальної паспортизації пам’яток: що й у якому стані перебуває приблизно знають, але документальних підтверджень, фіксації цих відомостей немає.

А ЯК ТАМ У СУСІДІВ?

Чи існує вихід із ситуації, який би гарантував збереження замків Вінниччини?

За кордоном, зокрема, у постсоціалістичній Польщі для цього активно використовують закон про реституцію. Замки і палаци повертають нащадкам їхніх власників. Або ж продають за символічну ціну, дозволяючи там здійснювати господарську діяльність – улаштовувати екскурсії, весілля, розташовувати готелі та ресторани. Звісно, за умови поступової реставрації і максимального збереження автентичності пам’яток. Чи можливий такий варіант для України?

– В Україні пам’ятки національного значення є або державною власністю, або комунальною. У нас на Вінниччині їх 111. У декількох законодавчих актах прописано, що вони не можуть бути приватизовані. Фактично, це майже усі палаци. І ще є десь близько сотні пам’яток місцевого значення, у яких на той момент, коли приймалося це рішення, перебували державні або комунальні заклади, – школи, лікарні чи дитячі садки тощо. Тому в нас такий розвиток подій просто законодавчо нереальний і неможливий. Немає у нас і закону про реституцію.

Проблему збереження історичних пам’яток можна вирішити, але тільки – комплексно. І тільки у тому випадку, коли Україна серйозно повернеться обличчям до туристичного бізнесу, зокрема, внутрішнього туризму. Не буде туризму – ці палаци й надалі нікому не будуть потрібні. Вони в поганому стані, вони величезні, туди треба вкладати сотні мільйонів. Інвесторам легше збудувати щось нове. А в ситуації з Вінниччиною, – що той інвестор буде робити в глухому селі, де той палац розташований? – каже Потупчик.

Наразі ж збереженням палаців Вінниччини, які ще почасти зберегли рештки колишньої величі, здебільшого переймаються музейники, громадські діячі, ентузіасти та екстремали, які досліджують руїни. Неформали навіть об’єдналися у Фейсбук-спільноту «Подільські мандри». Саме вони документують стан будівель, розшукують речі та мистецькі цінності, які колись у них були.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото: Олександр Лапін , Укрінформ