Хто не з нами – той проти нас. Саме так багато місцевих (та й не тільки) активістів трактують все, що безпосередньо чи дотично стосується їх. Або вони придумають, що стосується.
Я от про фонтан, на який накинулися – мовляв, дайте грошей тим, кому їх треба (натякаючи насамперед на військових), а не зірок запрошуйте на відкриття.
Як же я все розумію. Війна стосується кожного з нас, навіть якщо вона не під вікнами. У моїй родині були і є зараз ті захисники, які бачили війну, пройшли крізь неї, і проходять зараз. І так, допомагати треба військовим – усім разом і кожному окремо.
Але я пам'ятаю історії покійного дідуся, котрий пройшов Сталінград. Як він згадував, що серце раділо, коли бачив десь народні гуляння.
Пам'ятаю очі бійців цієї війни, яких минулого року привезли на фонтан у Вінниці. Вони лікувалися у нашому шпиталі. Багато з хлопців ходили на милицях, хтось пересувався на візку. Були бійці і з ампутаціями. Обережно питаюся одного (зі Львова, до речі), чи не вважає він, що отакі веселощі зайві у такий важкий час. У відповідь почула те, чого навіть не очікувала:
"Ви що? Ні в якому разі. Я пішов воювати, бо я хочу, щоб отакі свята були завжди. Щоб люди раділи, діти мали щасливе дитинство. Там бруд, розруха, смерть. А коли бачиш іншу картину, розумієш, заради чого ти там стоїш. І помирати готові, якщо треба, аби розруха не дісталася до таких красивих міст, де люди доброзичливі, де вміють радіти життю. Бо не кожен може воювати. Не засуджуйте тих, хто не йде. Колись ця людина змінить думку, колись біда, не дай Боже, змусить піти її у це пекло. Але не змушуйте людей це робити. Не вимикайте музику, якщо вам хочеться її послухати. Бо тільки радість і добро, тільки любов до життя можуть побороти війну в наших головах. Бо вона саме там почалася і призвела до того, що маємо тепер. Не дозволяйте нікому змусити вас плакати. Поки кожен стоятиме за своє особисте щастя, за щастя своєї сім'ї, свого будинку, свого міста – доти у нас буде впевненість, що наша відвага там потрібна!"
Тому чоловіку було на вигляд років 45. Коли я почула цю відповідь, навіть ніяково стало.
Тому давайте боротися із бідою, яка приходить у наш дім, і разом з тим, продовжувати будувати життя.Інколи ходити в театр. Відвідувати концерти.
Давайте музику слухати рідну українську, яку і на фонтан той злощасний привезуть. Бо співати нашим артистам, мабуть, теж зараз не легко. Але маємо робити те, що кожен з нас вміє найкраще (і я не про критику).
Давайте бути вдячними. І сильними. Давайте викорінювати війну в голові. Ось просто зараз. Давайте?!…