Рівно за місяць, 17 квітня, українські вогнеборці відзначатимуть професійне свято – День пожежної охорони. Воно було встановлене ще минулим Президентом:
«Ураховуючи вагомий внесок працівників пожежної охорони України у справу боротьби з вогняною стихією, захисту життя і здоров'я людей, майна від пожеж, на підтримку ініціативи громадських об'єднань та Державної служби України з надзвичайних ситуацій постановляю:
1. Установити в Україні професійне свято – День пожежної охорони, яке відзначати щороку 17 квітня», –
йшлося в Указі №555/2013, який Віктор Янукович підписав 11 жовтня 2013 р.
Дата 17 квітня в контексті її сприйняття як свята українських пожежних потребує, як на мене, коротенького історичного екскурсу.
Звичайно, я розумію, що саме 17 квітня 1918 р. В. І. Ленін підписав декрет Раднаркому «Об организации государственных мер борьбы с огнем». Але ж хіба до ленінських вказівок ніхто на українських землях професійно пожежогасінням не займався? І чи не надмірно Україна дотримується радянських «червоних дат календаря» – навіть у порівнянні із найближчими сусідами?
Взагалі, відколи 17 квітня стало «червоним днем» для пожежних? Відповідь на це питання здатна приголомшити не лише співробітників Українського інституту національної пам’яті, які завзято борються з примарами другорядних компартійних функціонерів, не помічаючи «Ленінської кузні» посеред Києва, а й самих пожежних…
12 лютого 1938 р. народний комісар внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав наказ №101 «Про встановлення Дня радянської пожежної охорони», яким і призначалося святкування 17 квітня. Так, той самий Микола Єжов!
Після розпаду Радянського Союзу у новоутворених республіках поступово почали встановлювати власні свята – очевидною стала недоречність «єжовських» традицій.
Наприклад, у Росії День працівника пожежної охорони святкують 30 квітня – у цей день 1649 року цар Олексій Михайлович підписав «Наказ о Градском благочинии». Цим наказом вперше у Московській державі запроваджувалося постійне цілодобове чергування пожежних дозорів, котрим доручалося не лише гасіння пожеж, а й контроль за дотриманням наявних на той час правил пожежної безпеки. Зрештою, за великим рахунком, там і до часів Івана ІІІ можна було б дійти…
Сусіди-білоруси відзначають аналогічне свято 25 липня – цього дня 1853 року Мінське губернське правління та Мінська міська дума, розглянувши питання «Про створення пожежної частини у Мінську», затвердили кошторис витрат на утримання пожежної частини у складі 51 особи. Саме з цього моменту починається історія професійної пожежної служби Білорусі, а 25 липня вважається днем її заснування.
Навіть у випадку відсутності дорадянських витоків професійної пожежної охорони на пострадянському просторі зверталися до історії регіональних підрозділів. Створення першої на киргизьких землях професійної пожежної команди 15 червня 1926 р. визначило дату професійного свято вогнеборців сучасного Киргизстану – 15 червня.
В Україні ж чомусь принципово «забули», що історія професійної пожежної охорони почалася задовго до 1918 р. Адже ще у січні 1841 р. була сформована перша професійна пожежна команда – Старокиївська, а професійна пожежна команда Львова була створена на підставі рішення магістрату від 4 січня 1849 р. – за ініціативою бургомістра Карла Гьопфлінгена-Бергендорфа. У Вінниці пожежне депо почало функціонувати з серпня 1851 р. Список, зрозуміло, можна продовжувати…
Можливо, зацікавленим особам не завадило б пригадати, що з 1999 р. існує міжнародне свято вогнеборців – International Firefighters’ Day, який відзначається 4 травня, у день Святого Флоріана – покровителя пожежних.
А от 17 квітня цивілізована громадськість планети відзначає Всесвітній день гемофілії…
Найкумедніше ж у тому, що сокирники (у найгіршому сенсі слова), які підсунули на підпис колишньому Президентові цей Указ, навіть не усвідомлювали, що ленінський декрет від 17 квітня 1918 р. абсолютно нічого для українських пожежних не змінив. Хоча б тому, що видала його Рада Народних Комісарів РРФСР, а в Україні тоді була зовсім інша влада – Центральна Рада (згодом – гетьман Павло Скоропадський, та й австро-німецькі окупаційні та цивільні – на західноукраїнських землях – владні інституції не варто забувати). Всі ці керівники на «пожежний» декрет Раднаркому РРФСР могли плювати – з найвищої каланчі.
Чи варто й зараз, після буремних подій зими 2014 р., після прийняття – бодай і вкрай недосконалого – «декомунізаційного» закону, чіплятися за «єжовську» версію датування пожежного свята? Чи варто штучно глорифікувати той період історії української пожежної охорони, коли вона була складовою радянського НКВС?
Ні, зрозуміло, нашим вогнеборцям буде приємно, якщо ми добрим словом згадаємо їх і 29 січня, і 17 квітня, і 17 вересня, і в останню суботу жовтня – наші Президенти міняли дати й назви свята працівників пожежної охорони дійсно «у пожежному порядку». Але чи не є збереження «єжовського» свята самоприниженням і неповагою до реальної історії української пожежної охорони?