Я, доживши вже до…ну, не важливо, до якого віку, але до більш-менш поважного, ще ніколи в своєму житті не брала кредити. І навіть не купувала нічого на виплату. Принципово купую тільки те, на що маю гроші. Чи це якась дитяча травма, а чи генетичний запобіжник, хтозна. Але ось і для мене настав той час Х, коли довелось, як то кажуть, спробувати.
Я прийшла в магазин побутової техніки, аби купити собі телефон. Врешті, обдивившись усі телефони, мій погляд сковзнув на полицю з акційними товарами. А там стоїть пилосос. І тут я згадала, що в мене й цього пристрою немає. От я й вирішила взяти цю машину. Але тепер грошей на телефон не вистачало. Звичайно, можна було піти додому, взяти ті дві тисячі, яких не вистачало, і повернутись до магазину. Але природна лінь далась взнаки. До того ж, мені раптом сподобався телефон значно дорожчий від того, на який я сподівалась.
Але вихід знайшовся – мені запропонували оформити розстрочку. І я повелась. Ну, думаю, чому б і ні? Пішла до столика, де сиділо кілька дівчаток, що спеціалізувались саме на цій операції. Щоб не займати читацького часу, перейду відразу до фіналу. Бо той фінал з оформленням наступив рівно через дві години. Воно ніби й нічого такого, але за дві години я могла б тричі зганяти додому по гроші і тричі повернутись в магазин. Та що вже? Коли почала, потрібно було й закінчити.
Розбили мені виплату на два рази.
Першу частину я пішла сплачувати рівно за три дні від покупки. Пішла з новим телефоном. Думала – віддам гроші та й по всьому. Ан, ніт! Працівники банку пересилали мені якісь смс-ки на вайбер, а вайбер, виявляється, лишився на старому телефоні. Довелось йти додому по старий телефон. Плюс ще дві години мого безцінного часу.
Друга виплата відбулась вже швидше, бо ж я була підкована і прийшла з двома телефонами. Я закрила кредитну історію…як мені здалось. Але кредитна історія не закрилась, бо, виявляється, я мала закрити картку. Я мала сказати працівнику банку, що хочу закрити картку. А я не сказала, бо ж ніколи раніше не мала справ з кредитними картками. І через місяць після того з мене стягнули за обслуговування кредитної картки якісь невеликі гроші. І аж тоді я знову пішла в банк, аби закрити цю картку. Ще плюс година мого часу (з дорогою туди-назад).
І банкір ще дуже дивувався, нащо я закриваю кредитну карту, адже, за його словами, це так зручно. Я намагалась пояснити, що принципово не маю справ з кредитами, а він дивився на мене, як на неандертальця, якого невідомими вітрами занесло в цивілізацію.
Все ж таки для мене – краще не брати… для мене – краще заощадити свій час…і нерви.