«Мрії можуть здійснюватися. Навіть ті, які здаються недосяжними. Головне – йти до своєї мрії, і одного разу, зовсім несподівано, вона вийде тобі назустріч та здійсниться!» Це написав на своїй сторінці у Фейсбук вінничанин Народний художник України Володимир Козюк. Написав про свою конкретну мрію та її успішну реалізацію – 10 лютого пан Володимир презентував у Вінниці великий фотоальбом «Всі ми діти твої, Україно!» Власне, ця подія і стала відправною точкою нашої розмови із Володимиром Євгеновичем…
Володимире, Ваш фотоальманах – доволі масштабна річ, яка заслуговує на те, щоб її побачив світ. До нашої держави через події, які нині відбуваються, з богу деяких країн ставлення дуже специфічне… Але хочеться, щоб іноземці зрозуміли, що попри всі негаразди, бути українцем – це щастя. Саме це доводять світлини у Вашому альбомі. Як народився цей проект, чому альбом було видано саме зараз?
Напевно, саме тепер прийшов час для видання такого альбому. Фактично, почав фотографувати з 2004 року. Потім була перша виставка. А згодом, коли вже отримав звання Заслуженого художника, вирішив зробити альбом – там була перша добірка світлин українців, вона була не дуже великою. Переважно, фотографував на свята, коли люди вдягали національне вбрання, їздив по селах, де відбувалися концерти… Мені це дуже подобалося. А ще був у мене вчитель – Народний художник Аркадій Сорока, який навіть брав у мене фотографії, щоби написати деякі роботи, Був у нас такий симбіоз… Аркадій Сорока якось спитав мене:
– А чого ти робиш світлини такими темними?
– Це ж правила фотографії: світло й тінь, – відповів я.
– А ти візьми за основу правила живопису – колір до кольору. Живопис побудовано не на відношеннях темного та світлого, а на відношеннях кольорів. Зроби так, і це буде нова фотографія. Вона буде цікавішою.
Я задумався, а згодом вперше зробив таку серію фотографій. Вона дуже сподобалася людям, коли я завантажив перші світлини в Інтернет. При всій зовнішній простоті (деякі саме так і думають), насправді, такі фотографії – дуже складні. По-перше, на більшості з них – немає горизонтів, по-друге, їх, переважно, зроблено на костровому світлі з підсвітками, а, втретє, вони зроблені не за рахунок жорсткої тіні, а за рахунок гри кольору. Фотографи сприйняли ці фотографії як якійсь примітив, вони мені просто кричали, що це не фотографія, мовляв, фотографія робиться не так. А я показав свої світлини на виставках в Польщі, Японії. Там їх сприйняли дуже схвально. Потім виграв президентський грант (це було за Віктора Ющенка). На конкурс усі фотографії було подано великим пакетом без прізвищ авторів. Мою було відібрано, і вона, 8-метрова, висіла в Українському домі як символ українства.
Що було на тому фото?
Бабуся на тлі хати під стріхою… Потім до мене звернулися люди із фонду Віктора Андрійовича і запитали, чи знаю я історію Голодомору. Вони шукали свідків трагедії по регіонах України, казали, що їм важко таких знайти, адже більшість із сучасників Голодомору вже померли. «Я вам багато свідків знайду, знаю їх, спілкувався з ними по селах», – сказав я. Вони були здивовані, приїхали сюди на Вінниччину і, фактично, у двох фільмах, які вони зробили, героями були ці люди. А я тим часом сформував виставку «Українці». Але перша фотовиставка була присвячена жіночій красі – «Чарівна мить жіночої краси». І виникла ідея провести конкурс – свої світлини надсилали жінки різного віку з різних міст та сіл країни. Цей конкурс дав можливість познайомитися з багатьма людьми і вибрати нових моделей на майбутнє. З того часу пройшло вже кілька років, і більшість з тих людей стали моїми друзями. Вони теж є в моєму альбомі «Ми діти твої, Україно!». Пізніше познайомився із колективом Народного ансамблю танцю «Барвінок». Вони теж стали героями мого альбому. Сьогодні вони вважають мене членом своєї великої родини, а я їх – своїми рідними. Світлини чарівних дівчатка з модельного агентства Princess –теж на сторінках альбому, вони – також друзі. Нині є близько 1700 людей, які бажають бути сфотографованими, але, на жаль, часу немає зовсім… Його вистачає тільки на окремі фотозйомки в рамках задуманих проектів. Фотографування як таке сьогодні вже покидаю.
І це при тому, що нині Ви, напевно, однаково відомий і як живописець, і як фотохудожник…
Живопис потребує більше часу. Живопис – це набагато серйозніше. Приміром, фотографувати я можу навчити учнів тижнів за два, а через місяць вони вже зможуть робити шедеври… Якщо чесно, то для себе вважаю фотографію дуже легким мистецтвом: ти вивчаєш основи, правила композиції – і вже можеш робити прекрасні світлини натюрмортів та пейзажів. З людьми-моделями, звичайно, складніше. Мені треба відкрити людину, зрозуміти, показати її емоції. У фотографію, таким чином, потрапляє і якась частина мене як фотохудожника. Думаю, саме за ці емоції й подобаються мої фотографії, а не за якісь там суто технічні моменти. На мій погляд, технічність фотографії – це вторинне. Подивіться на будь-які найвідоміші світлини у світі – там емоції! Це, як правило, репортажі. Ще дуже цікавий розділ – анімалістка. Фотографу доводиться годинами сидіти в одному місці, щоб сфотографувати, приміром, сову, яка летить. Для того, щоб стати успішним фотографом-анімалістом, треба займатися тільки цим. У нас це абсолютно невигідно. Людина на доходи від такої роботи просто не проживе, та й на потрібну фототехніку собі не заробить. За кордоном люди займаються цим все життя. Це дійсно дуже цікаво. Немає нічого цікавішого, ніж фотографувати тварин у дикій природі. Якщо переходити на наступний рівень фотографії, то цьому треба присвятити життя. Я далі не йду у фотографії… От і вирішив, практично, фотографію залишити. Тільки інколи робити, бо я вже це вмію. А, загалом, займатися живописом, тому що Бог подарував талант, і його потрібно реалізовувати. Час іде, проектів щодо живопису – багато, катастрофічно не встигаю виконати ті завдання, які перед собою поставив. Це проект «Хата під стріхою» та чимало інших…
Чи не маєте бажання після фотографій-портретів перейти до портретів у живописі?
Ні. Обрав пейзаж. Із багатьох причин. По-перше, портрет – це чиєсь Его. Пишучи портрет, ти його підсилюєш. Адже, фактично, людина, яка замовляє портрет, як правило, має на це кошти, вона амбітна, занадто егоїстична… А ти просто ще підсилюєш ці моменти. Із точки зору моєї філософії, це заборонено, це – табу. Я і своє Его ставлю на місце. Ви 12 років тому були в моїй маленькій майстерні. Досі там працюю. Спочатку хотів перейти у велику, а потім зрозумів: велика майстерня дасть об’єм та підсилить Его, але не замінить того світла, яке є в моїй маленькій чарівній майстерні. Правда, важливо, де складати роботи, а так – чи я стою на колінах, чи сиджу, коли працюю – це не суттєво. У Тараса Григоровича Шевченка в Петербурзі була маленька майстерня, і він із цим справлявся, і він є Тарасом Григоровичем Шевченком. Від того, що деякі модні майстри мають 200-метрові майстерні, нічого не змінюється: не факт, що вони залишаться такими ж модними через роки. Може, вони переконали у своїй потрібності певне своє оточення, але їх не запрошують на міжнародні форуми та таке інше… Фактично, можна працювати у маленькій нішці, а виходити з неї і бути великим.
До речі, про «міжнародні форуми та таке інше». Ви, беззаперечно, відомий по всій Україні, Вас знають і за кордоном. Як українському художнику можна стати дуже відомим, а не просто знаним?
Насправді роблю тільки перші кроки, говорити, що я відомий за кордоном – це тішити себе. Бути відомим – це, коли приїжджають менеджери з Sotheby`s i Christie`s і просять роботи на свої аукціони. Це – відомість! До неї ще йти і йти. І якщо прийду до цього через десять років, то це буде круто, бо дуже швидко. Як правило, відомість приходить посмертно… Але… Нещодавно я брав участь у міжнародному форумі в Дуньхуані. Це найпрестижніший нині мистецький форум у світі. Китайці кинули три мільярди доларів, щоб збудувати для цього грандіозний мистецький центр, і на їхню думку, у першому форумі брали участь найкращі художники світу. Були Каміль Муллашев ( Казакстан), Закір Сабіров ( Таджикістан), Карен Агамян (Арменія), Зураб Церетелі (РФ). Я в той ряд потрапив… Розумію, що і за статусом, і за віком я ще досить малий, щоб там бути, але так зірки співпали… Був Григорій Гукасов із Петербургу, то він ще молодший… Мене не посилала туди наша держава, мене туди запросив Китай.
Якщо запросили, то, напевно, щось таке в Вас побачили? Що саме, на Ваш погляд?
Мій китайський колега передав собі на батьківщину для відбору учасників форуму папки-досьє на 43 українських художників – Заслужених і Народних. Листаючи сторінки, побачили мої роботи на тему «Хати під стріхою». Вони, на їхній погляд, вирізнялися з усього того, що там було. Загалом, на форумі було 30 тисяч експонатів, і експозиція вже майже була сформована, і тут вони побачили, що є картини, нічого подібного до яких в них немає. Це відповідь на ваше запитання. Власне, потім мені запропонували надіслати більш детальну інформацію про себе, показати інші роботи. Так, для виставки взяли ще три мої роботи, і мене, відповідно, запросили туди. На відкритті форуму було сказано – «Сьогодні тут знаходиться еліта світу – художники, інженери, конструктори», а чиновникам відводилася роль тих, хто просто мав підписати певні ділові папери… Пальма першості була у митців… Закінчувався форум великою виставою в театрі. А потім ми зробили спільне фото – весь колектив, а я попереду сиджу «на шпагаті». Ця світлина потрапила до китайської преси. Замість трьох запланованих днів я пробув у Китаї майже два тижні, організатори постійно міняли дату мого зворотнього квитка… Ми їздили країною, відкривали пам’ятники, дивилися музеї, спілкувалися – було дуже цікаво.
Після китайського форуму зв’язки з митцями цієї країни, очевидно, стали міцними та дружніми. Принаймні, на презентацію Вашого фотоальбому до Вінниці приїхав генеральний директор "Україна, Міжнародна Медіа Культура" Лю Юйдань. Маєте плани на подальшу співпрацю?
Так. До мене навіть приїжджала ціла делегація на чолі з організатором форуму в Дуньхуані Пан Ікуй. Обіцяли ще приїхати в квітні. А я до Китаю цього року планую поїхати на 2-3 міжнародні виставки. Мені сказали, що буду очолювати українську групу. Фактично, на цьому форумі вже буде українська кімната. Це велике досягнення для України.
Від Вас буде залежати, хто з України поїде на цей мистецький захід?
Якоюсь мірою. Я можу давати пропозиції, але вибирати буде китайська сторона.
Тобто Ви проклали стежку?
Саме так – стежку, це ще не дорога, це невеликий місточок, який ми з Лю Юданєм маємо будувати та закріпляти. Спочатку ми поїдемо невеликим колективом, а потім, сподіваюся, – величезною делегацією. Хочеться показати Китаю наш вінницький «Барвінок», київський дитячий ансамбль «Зернятко».
До речі, Ви свого часу фотографували китайських танцюристів, які приїжджали до Вінниці на фестиваль «Барвінкове кружало»…
Це було ще до моєї першої поїздки – туристичної – до Китаю. Ми гуляли з родиною. Я побачив, що танцюють китайці. Взяв таксі, поїхав за фотоапаратом, домовився з Петром Бойком, який мене тоді ще мало знав, але дозволив пофотографувати тих дітей. Усім зробив світлини, вони були щасливі. А для мене це було перше знайомство з Китаєм. Китай мені подобався з дитинства, досі зберігаю товстий зошит із вирізками про Брюса Лі, Шаолінь… Тепер, після форуму в Китаї я написав тамтешні пейзажі. Коли китайці приїхали в Україну і побачили їх в Національному музеї, їхній художник №1 У Вейшань сказав, що мої роботи передають дух Китаю, що тільки та людина, яка любить Китай, могла це зробити. Я вийшов і сказав: «Так, люблю Китай, він у мене на першому місці після України». «Тому я вам вірю», – сказав він.
Ви багато мандруєте, бачите різні країни, часом – вельми екзотичні. Як це впливає на Вашу творчість?
Був на всіх континентах, бачив усі цивілізації, усі визначні музеї. І зрозумів одне – на жаль, української культури для світу не існує, тобто її не знають. Хтось може мені заперечити… Але в жодному великому музеї світу немає української кімнати. Це при тому, що у нас є своя культура! Але ми її не популяризуємо. Потрапляєш у гігантський музей і бачиш – мексиканське мистецтво, російське, індійське, японське, китайське, навіть в’єтнамське, а нас чомусь не ідентифікують як країну. Мені це було дуже неприємно. Почав шукати ідентифікатори. Сподіваюся, дещо знайшов. Перший – це хата під стріхою. Я її досліджував, зрозумів, що таке явище було по всьому світі – в Японії, Китаї, Мексиці, в Шотландії, скрізь… Але тільки в нас ці хатки збереглися так масово, що я встиг це зафіксувати. В українській хаті під стріхою було таке явище, як домашня ікона. Колекцію такої домашньої подільської ікони на полотні зібрав і небувалими зусиллями намагаюся зберегти та відреставрувати. Нині це складно. Раніше, коли в мене були більші доходи, це було простіше. Нині – війна, роботи практично не продаються, а колекція ікон потребує коштів на утримання та реставрацію. Я ж її планую в подальшому передати місту, області чи країні. Витрачаю свої кровні гроші, позичаю та знову витрачаю, і родина це терпить. Шкода, але нині наші чиновники від культури ще не зрозуміли, наскільки цінними є такі ідентифікатори нашої культури для сприйняття українства світом. Коли показуєш ці ікони мистецтвознавцям Китаю, іншим, вони просто шаленіють, мовляв, такого ще ніколи не бачили. Ця ікона – суто наше явище, що виникло на історичному зламі, коли на польську територію прийшла Російська імперія і принесла православну ікону, але лишилися й польські традиції – живопис на полотні. І саме на цьому розламі з’явилася подільська ікона, яка має своє коріння – із земель Потоцьких. Тут вона народилася, є специфічною, вона є тільки в нас. Вона не претендує на високе мистецтво, але як наївне мистецтво вона у світовій культурі може посісти своє місце, свою поличку, приміром, як африканська скульптура, якої у кращих музеях світу – цілі зали. Тому я це зберігаю, тому хочу створити музей і передати колекцію туди. Поки не всі розуміють, як це важливо… Але час прийде… Може, через якійсь роки, коли моє ім’я в світі буде більш відоме, і будуть аукціонні продажі, я почну будувати чи у Вінниці, чи в іншому місті , де мені підуть назустріч, Центр розвитку українського мистецтва (чи подільського мистецтва). Іі там буде живий музей, де проходитимуть фестивалі та форуми, там через Інтернет можна буде роздивитися будь-який експонат, прочитати інформацію про нього рідною мовою, знаходячись в іншому місті, іншій країні… А найголовніше – у Центрі навчатимуться діти – не багаті, не бідні, а талановиті! Безплатно. Найму найкращих учителів. Приїжджатимуть мої колеги-друзі з Казахстану, Арменії, Росії, Америки і даватимуть майстер-класи. Думаю, років через десять ми говоритимемо про створення української школи мистецтв. Сьогодні ж рівень мистецтва в світі падає. Стрімкий розвиток, як не дивно, призвів до того, що люди не можуть зробити елементарних речей. Зникає школа. Можна говорити про альтернативне мистецтво, про якісь новітні прояви – малювати грудьми, попою, вухами віслюка й таке інше, але має бути майстерність. Є напрямки, як на мене, ідеальні – імпресіоністи.… Після того пішов загальносвітовий спад, хоча окремі люди прекрасно працювали, і вони є. Чому, наприклад, на абстрактне мистецтво останнім часом дуже впали ціни? Тому що, коли промоутер помирає, коли немає кому це представляти та розкручувати, це мистецтво стає нікому не потрібним, бо падає весь ринок. Коли мистецтво працює і без художника, це і є мистецтва. Був художник Сергій Шишко, він помер, не було грошей навіть на поховання. Потім він став найдорожчим художником. Сьогодні його роботи коштують по 100 тисяч доларів. І є імена, які було розкручено 5-10 років тому, настала криза, і їхні роботи не продаються, бо були продуктом штучно заведеного механізму. Важливо навіть, не за скільки ти роботу продаєш, а чи вона затребувана насправді. Мої роботи купив Національний музей в Пекіні – розцінюю це як перший крок. Маю запрошення на пленер імпресіоністів у Нормандію з подальшою виставкою в Парижі , запрошення на міжнародну конференцію в Парижі як представник культури з України. Ведуться перемовини про виставку у Вашингтоні … Було б тільки здоров’я, є велика мета – побудувати Центр розвитку мистецтва. Є ще одна мета, яка стосується родини: живемо в двокімнатній маленькій квартирі, діти ростуть – хлопчик і дівчинка, то хочу розширити житлову площу. Це єдине, чого я хотів би для себе. Мене цікавить життя зараз, а не те, що потім приб’ють табличку чи ні. Усі звання – це для того, щоб зробити більше, це хрест, тільки важчий – і все… Якщо люди думають, що отримають звання, і це вже все, то для мене це – тільки початок
Володимире, вперше почула від Вас, що хочете чогось для себе… А про Ваші благодійні проекти для інших чула багато та часто. Знаю, що вже розпочали черговий такий…
«Краса заради добра» – проект-аукціон, усі кошти від якого підуть на придбання серцевих клапанів для хворих дітей. Над проектом вже працюємо, він відбудеться в Києві. Уже склалася чудова команда: гендиректор "Україна, Міжнародна Медіа Культура" Лю Юй Дань, виконавчий директор Національного конкурсу «Міс Україна» Ірина Копаниця, голова Національного проекту «Книга рекордів України» Олег Іваненко, молодий дизайнер Катя Лукашик, відомий скульптор Олег Пінчук, «Міс Україна-2016» Олександра Кучеренко, фотограф Костянтин Ревуцький. Ми всі хочемо змінити світ на краще! Тільки добрі справи роблять нас сильнішими! Хто хоче йти поруч, нести добро, допомагати іншим, усіх запрошуємо!
Володимир Козюк – титулований художник, колекціонер, меценат… Він вміє будувати плани, визначати цілі, організовувати людей. Він прагматик та менеджер. А ще – мрійник, бо художник не може не бути мрійником. «Мрії здійсняться, я переконаний. Бог усе дає, якщо твої бажання не заважають іншим. Якщо ти ставишся щиро до людей, вони допомагатимуть тобі і зроблять це краще ніж за гроші», – каже Володимир. Це – його переконання, воно – не безпідставне. Він так живе, не вміє по-іншому…
Довідка. Володимир Козюк – Народний художник України (23 січня 2016), Заслужений художник України (20 серпня 2007), колекціонер, меценат, фотохудожник, громадський діяч, нагороджений орденом «За заслуги перед Вінниччиною» (2011), переможець конкурсу на звання «Людина року» в номінації «Діяч культури і мистецтв», неодноразовий переможець загальноміського конкурсу «Покровитель культури», член Колегії Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, встановив десять Національного рекордів України, має найвагомішу колекцію старої листівки і народної ікони Поділля в Україні! Автор книги «Вінниця – погляд в минуле» та фотоальбом «Вінниччина – серце України», фотоальбому « Усі ми діти твої, Україно!» Учасник і автор більше сотні мистецьких заходів обласного, всеукраїнського, міжнародного рівня. Його роботи знаходяться в приватних колекціях президентів України: Петра Порошенка, Віктора Ющенка, Леоніда Кучми, а також у багатьох відомих людей політики та культури України. Провів ряд заходів, всеукраїнського та міжнародного значення в галузі культури. Представляв Україну на міжнародному форумі у Китаї серед 84 країн світу.