Чи знаєте ви, що близько 20% всіх забруднень Світового океану складає текстиль? Йому належить 6% усього побутового сміття в Україні. Опинившись на звалищах, він сотнями років виділяє в атмосферу метани і вуглекислий газ, забруднює ґрунтові води. Тканини ж які містять синтетичні волокна- взагалі не розкладаються!
Виходом із складної ситуації є суцільна переробка старих речей, так званий «апсайклінг». Він передбачає не лише повторне використання вживаного текстилю, а й виготовлення з нього нових виробів. Однак, сьогодні в країні не має навіть власної станції сортування побутових відходів, а вторинна переробка становить лише 3%. До прикладу, в Євросоюзі цей показник сягає близько 30%. Наразі, «апсайклінгом» (з анг. «вторинне використання») займаються тільки дрібні компанії у власному виробництві і цього критично замало для збереження довкілля.
Демократія та вміння управляти спільним
Перейматись питаннями екології громадський діяч Юрій Степанець почав з десяток років тому. Створив у Вінниці громадську організацію «Наше Поділля» та навіть ініціював сортування побутових відходів на базі сільських шкіл поблизу міста. Розповідає, що тоді сортували тверді відходи на кілька фракцій, які були найбільш популярними. На виручені гроші, діти купували все, що хотіли: від м’ясорубки в шкільну їдальню до тенісних столів. За словами Юрія, це дуже мотивувало дітей. Розвивало в них екологічну свідомість та сприяло фінансовій грамотності. Цим і займались.
– У 2018 р. ми подумали, що треба було б якось розвиватись. Тоді і винила ідея створити на базі Донецького університету більш масштабніший проєкт – станцію глибокого сортування побутових відходів. Сортували більш як на 20 фракцій . Спочатку думали, що це буде цікаво тільки студентам, але зібрали навколо себе чимало еко свідомих людей. Тоді ми й зіткнулись з ситуацією, що не маємо контейнеру для текстилю.
Вихід знайшовся неочікувано. Колега розповів про грантовий конкурс від Агрохолдингу МХП «Село. Кроки до розвитку», що допомагає розвиватись малому бізнесу. Так ми і стали учасниками конкурсу.
– У чому полягала ідея? Як вдалось інтегрувати її в бізнес проєкт та виграти грант?
– Концепція проєкту полягала у виготовлені виробів з вживаних речей. Тобто, повторному використанні бувшого у користуванні текстилю. Виготовляти збирались усілякі килимки, доріжки, екоторбинки і таке інше. Ідеологічно планував поєднати українську культуру, традиції з екоорінтованістю.
Бізнес проєкт писав вперше. Намагався врахував все: окупність, соціальний компонент та поєднати це зі стратегією сталого розвитку. Адже для компанії важливе місцезнаходження виробничих потужностей. Як зараз пам’ятаю, на промо проєкту прийшов із готовим килимком, чим справив враження на комісію конкурсу.
Подав проєкт восени 2019 року, а в березні 2020 ми стартували. За грантові гроші придбали швейні машинки та нитки. Розробили власний бренд VERETA. На сьогодні, крім доріжок, маємо перші спроби виробництва чохлів для телефонів та комп’ютерів, еко сумок, м’яких безкаркасних меблів. Вдячний МХП, що повірили в мою ідею.
Гламурні килимки
Згенерувати бізнесідею та виграти грант виявилось простіше, ніж втілити задум у життя. На початку виробництва у Юрія виникли складнощі з кадрами. Важко було знайти майстринь, які б володіли старовинною технікою ткацтва. Підібрати нитки потрібної якості та розміру також виявилось не легкою справою. А тому перші, експериментальні доріжки, як жартує сам грантер, направду, вийшли гламурними.
– Ми використовуємо кілька джерел для доріжок. Перше – це абсолютно новий матеріал. В цьому напрямку співпрацюємо з вінницькою фабрикою «Володарка». Ці вироби йдуть тільки на експорт, а тому якість тканин там преміум класу. Відповідно, на підприємстві залишається чимало обрізків, які раніше відправлялись на захоронення – зараз їх забираємо ми.
Три майстрині їх ріжуть на тоненькі смужки і плетуть з них полотна. На це витрачають близько 2-х годин. Також частково використовуємо одяг з сортувальних станцій. Які, на жаль, через карантин тимчасово нам не доступні. Тому наразі з сировиною для килимків у нас дефіцит. Пробуємо, починаємо співпрацювати з сортувальними станціями з Києва, Львова. Ми переробляємо те, що не потрібно, тобто одяг, який несумісний з подальшим використанням. Таким чином вносимо свій маленький вклад у велику справу.
Енергія «кам’яного краю»
За словами Юрія, все виробництво розділили на два етапи. Спочатку майстрині тчуть заготовки для майбутніх виробів на старовинних столітніх ткацьких верстатах. Географічно це відбувається у селі Стіна, Томашпільського району. Далі, вже у Вінниці, їх зшивають та надають товарного вигляду. Сам процес автентичного ткацтва є яскравим бекграундом процесу. І, на думку Юрія, створює перспективні економічні передумови для розвитку та порятунку величного села від занепаду.
– Волею долі, і ніяк інакше, ми вподобали село Стіна ще 4 роки тому. Створили тут екологічний центр, як місце зустрічі сільської та міської культур. Приїжджаємо сюди з міста і вчимось у людей екологічному будівництву. В свою чергу, допомагаємо місцевим з питаннями енергозбереження. Ініціатива з вторинною переробкою речей вдало поєднується з нашою грандіозною екомісією. Об’єднавши її з туристичними програмами ми зможемо покращити життя селян. Зокрема, передати знання про народні ремесла краю наступним поколінням.
Хочу, зауважити, що Стіна є потужним історико-культурним магнітом. За часів трипільців, славилась килимарством та особливою чорно-червоною вишивкою. Для мене – це місце спокою, гармонії. Місце, де час йде неспішно, поважно, де його стільки скільки потрібно аби все встигнути.
– Юрію, ви позиціонуємо VERETу як локальну, крафтову марку, як вирішуєте питання з реалізацією виробів?
– Реалізовувати збираємось через інтернет магазин. Більше того, маємо амбіції, створити інтерактивні туристичні пакети. В цьому напрямку співпрацюватимемо з турагенствами. Забігаючи наперед, зазначу, що всі маршрути будуть доступні також і людям з інвалідністю.
Таким чином, хочемо спокусити туристів природною красою та величчю села, культурною та історичною наповненістю, щоб люди купували нашу продукцію просто приїхавши у село. Взагалі, наші плани грандіозні. Хочемо, щоб Стіна стала центром ткацтва. Через рік плануємо залучити до роботи 10 майстринь, а також навчати учнів. Я хотів би зробити комерційно успішну ініціативу.
– Поділіться планами на майбутнє?
– В перспективі, ми хотіли б співпрацювати з вітчизняними брендами- використовувати їх текстильні залишки для переробки. Також залюбки будемо примати одяг від «роздрібних» еко-активістів. Частину коштів від продажу виробів наразі акумулюємо в громадській організації. Ці гроші хочемо витратити на потреби жителів села Стіна. Зокрема, найперше, хочемо допомогти місцевим підприємцям із розвитком їх справи. Ідею підхопили в МХП. Ще хочемо підтримати місцевий хор та в зайнятись промоцією села.
Надлишок попиту
Минув той час коли ми купували тільки необхідні речі. За даними міжнародної екологічної організації «Greenpeace» з 2000 року галузь легкої промисловості збільшилася вдвічі. Більше того, прогнозується, що попит на новий одяг тільки зростатиме. Вже зараз, доходи від індустрії приносять 1трильйон доларів.
Сьогодні споживач став купувати на 60% більше одягу. При цьому носити його у два рази менше. Бренди ж готові оновлювати свої колекції мінімум двічі на місяць, 24 рази на рік – тільки б ми купували! Статистика високорозвинених країн, таких як Великобританія говорить, що більш, як половина одягу, який йде в контейнер- ні разу не одягався.
Здавалося б, де Україна, а де Великобританія? Проте багато швейних фабрик з давальницькою сировиною знаходяться саме у нас. А це значить, що саме нам думати де її сортувати та як переробляти!
