МАЙСТЕРНЯ
- Витинанка живе в усіх, хто родом із Вінниччини. Я вирізала її з дитинства, але професіонально — з 2008 року. Тоді ми мали велику виставку паперового мережива у Львові. На презентації український мистецтвознавець Михайло Станкевич зауважив, що витинанка вимирає. Мене це так зачепило, що я вирішила докласти максимум зусиль, щоб не лише зберегти це мистецтво, а й надати йому нових форм для вираження. От уже понад 10 років я намагаюся пояснити людям, що витинанку так само можна і треба цінувати, як малярство. Якщо її правильно зберігати, то вона не гірше прикрашатиме ваш інтер’єр, ніж живопис на стіні. При чому витинанку можна використовувати з різною метою. Наприклад, як фіранку, логотип, зображення можна наносити на одяг, речі, сувеніри — просто дайте витинанці простір для реалізації, і вона віддячить, — ці слова Дарія Альошкіна сказала у Вінниці майже два роки тому, коли відкривала свою персональну виставку в центрі народної творчості.
Зараз вона й сама активно користується своєю порадою. Її витинанки прикрашають сучасні інтер’єри громадських закладів, бібліотек, театрів. Паперові мережива використовують для обкладинок книжок. Вони вже підкорили Польщу, Францію та навіть Південну Корею. Наразі демонструються у Національному музеї Голодомору в Києві й одночасно в штаб-квартирі ООН у Женеві. А незабаром (потримаємо кулачки) будуть презентовані на Венеційському бієнале від фонду Мікеланджело.
СТВОРЮВАТИ ЗА ЗАКОНАМИ ТРАДИЦІЙ
Дарія Альошкіна — донька талановитих скульпторів-каменотесів Олексія та Людмили Альошкіних, які мешкають на Вінниччині. В своєму селі Букатинці вони створили музей просто неба, розмалювали народними мотивами кілька хат, а власне подвір’я перетворили на постійну виставку каменотесних скульптур. Власне, як каже Дарія, саме батьки заклали в ній своєрідний фундамент, тяжіння до народного мистецтва. Згадує, як у дитинстві мріяла стати вчителькою української мови і літератури, бо любила читати. Але в 14 років батько переконав її, що мистецтво вічне, — для вільних, свободолюбних людей, і відвіз на навчання до Вижницького прикладного коледжу, де Дарія здобувала свою першу освіту художник-килимар. Саме ткацтво, килимарство, гобелени навчили майстриню просторовій уяві образів. А сміливості взятися за великий формат додала освіта скульптора-монументаліста, яку жінка здобула у Львівській національній академії мистецтв.
- У дитинстві витинанка була як хобі, якому мене навчили мої батьки. Мама завжди казала: «не треба обмежуватися сніжинками», адже в народному мистецтві є чимало інших цікавих образів, — розповідає мисткиня. — Вона навчила мене робити тематичні, сюжетні композиції. Це та сама графіка, але на папері. Завдяки своїм батькам я дотримуюся усіх законів традиційної техніки, тобто складаю папір удвоє, щоб витинанка мала дзеркальне симетричне зображення. В цьому є своя магія, бо ти до останнього не знаєш, що вийде, якою, власне, буде витинанка. Вже потім, коли папір зігнутий, переношу ескіз і починаю вирізати.
- Дехто дивується, як можна створювати такі масштабні роботи. Відкрию таємницю: великі роботи робити легше, ніж мініатюри, бо в маленьких дірочку складніше вирізати, а в монументальних — легше. Можливо, мені допомагає те, що я закінчила відділення монументального мистецтва і не боюся великих об’ємів, а навпаки ловлю від них кайф. Найбільші рекордні витинанки робила для нашого оперного театру — до Дня народження Тараса Шевченка. До цієї події вирізала два панно, розміром 4 на 2 метри. Зайняли пів квартири.
ПРИВЕЛИ ДО ВИТИНАНКИ ДІТИ
Дарію Альошкіну сміливо можна назвати людиною-оркестром. Свого часу вона як режисер ставила дивовижні вистави і керувала Театром тіней. Її нерідко можна побачити на фестивалі льодових скульптур у центрі Львова чи Буковелі. Вона хвацько орудує електропилою і вичакловує з льоду шедеври. І за такої творчої активності разом із чоловіком виховують трьох дітей — Росаву, Вакулу та Енея. Власне вони й спонукали Дарію до пошуку самовираження в стінах квартири, бо залишити їх не було на кого.
- Я тричі мама. На день маю тисячу і одну справу. Тому зрозуміло, що поєднувати скульптуру і материнство стало нереально. А от витинанку набагато простіше було творчо реалізувати в домашніх стінах, поєднуючи обов’язки мами, бо можна і творити, і дітей доглядати, — продовжує Дарія. — Створюють витинанку трьома способами — руками, ножицями і ножем. Руками — називається вириванка. Її найбільше люблять робити діти, бо це ніби розминка… Я ж працюю ножем. Інструмент подібний до скальпеля зі змінними лезами. Інколи під час виготовлення однієї роботи доводиться змінити 5—6 лез. На виготовлення однієї роботи стандартним розміром 2,5 та 1,1 метра потрібно три-п’ять днів, це якщо з ранку й до вечора. Та якщо «вмішуються» діти, вони для мене головні, то процес, буває, затягується.
ВІДКРИТИ ПАПІР ПО-НОВОМУ
У творчому доробку львівської майстрині — два десятки персональних експозицій, три десятки скульптурних симпозіумів на території України та чимало міжнародних виставок. Її роботи вже експонувалися в Німеччині, Польщі, Франції та Південній Кореї. Створюючи їх, майстриня використовує українські традиційні символи в поєднанні з власною творчою фантазією. Кожна з витинанок має особливе значення. Головні образи — це дерево життя, що символізує міцність родини та роду, а також образ жінки-берегині, чарівниці, святої, які переносять нас у світ творчої фантазії майстрині.
- Мене часто тягне на сучасні проєкти, але я не можу відмовитися від народних символів. Вони настільки глибоко в мені сидять, що навіть коли я хочу зробити щось суперабстрактне, то все одно з’являється мотив — український, рідний. Усі орнаменти переплітаються. Одні і ті самі зустрічаються на писанках, килимах, вишивці. Так і у витинанці. Проглядаються вазони, дерево життя, квіти і жінка, вона в мене домінує в більшості робіт, — відзначає жінка. — Колись, коли люди не мали чим прикрити вікна, то фіраночки робили з паперу. Сьогодні знайшли замінники — тюль і штори на вікнах. Хоча папір, ніби живий, а сама витинанка дуже універсальна — знакова, магічна, рукотворна і заслуговує на цінність у нашій країні.
- Дехто може закинути: це ж папір — не довговічний матеріал. Як і все! Я працюю з твердим папером, майже картоном. Складно вирізати, але витинанки прекрасно транспортуються з однієї виставки на іншу. Ба більше, її можна вирізати з синтетичних матеріалів. Такі витинанки витримують і сніг, і дощ. Мій тато створює витинанки з усіх можливих матеріалів. Трипільці, наприклад, вирізали ці шкіри. То чому б і нам не повернути їх у свій побут?! Навіщо купувати китайський «ширвжиток», якщо в нас є своє, передане від дідів. Дуже тішуся, що знайшла себе в цьому мистецтві. Тато казав, що я мушу ставити мету, йти до неї і реалізовувати. Щоразу, коли вдається піднятися на щабель, я відчуваю себе щасливою.
РОЗКАЗАТИ СВОЮ ІСТОРІЮ
До Дня пам’яті жертв Голодомору Дарія Альошкіна презентувала в Національному музеї Голодомору-геноциду новий виставковий проєкт «Мереживо пам’яті». Він розповідає не лише про образи народної культури, а й про травматичну історію нашого народу, зокрема й особисто Дарії. Її прадід по матері Михайло Степанович Сафонов був головою колгоспу в селі Вила-Ярузькі, що на Вінниччині. Під час Голодомору роздавав людям насіннєвий фонд, щоб вижили. За це його репресували…
- У нас у дворі, в Букатинці, росло дерево — глід. Його не можна було ламати чи зрубувати, бо вважалося священним. Мама розповідала, що саме ці плоди рятували людей під час голоду. В дитинстві я чула багато історій про Голодомор, сумних і трагічних, які не сприймала до кінця моя дитяча уява, не вірилося, що таке могло бути, — переповідає художниця. — Досі на сільському цвинтарі є пам’ятник із написом «Немає страшнішої смерті, ніж від голоду». Тема Голодомору болюча для моєї родини, особиста, а виставка знакова. Її переглянути можна до 10 січня… Думаю, що зараз — лише початок гучного звучання цього всенародного болю, бо тільки насмілюються говорити. Маю надію, що з кожним роком до теми Голодомору буде дедалі більше уваги, як і пам’яті невинних жертв.
ЗДІЙСНИТИ ДАВНЮ МРІЮ
Витинанка Дарії Альошкіної давно вийшла за суто мистецькі межі. Її зображено на обкладинці українського перекладу книжки бразильського письменника Жоржа Амаду «Дона Флор та двоє її чоловіків», паперові мережива використовували як інсталяцію для бренда Cartier в Україні. Нині експозиція Дарії (та й усіх Альошкіних) представлена в Женеві. І це при тому, що майстриня самостійно займається просуванням своєї творчості, активно використовуючи для цього соціальні мережі. Каже, що вони для неї стали рятівниками, бо за її творчістю почали стежити люди з усього світу.
- Це дуже прикольно, що є така можливість — виставити свою свіжу роботу і почути відгуки. Практично всі мої поїздки за кордон відбувалися завдяки Facebook. Побачили роботи, написали, запросили і я поїхала. Взагалі за останніх 10 років я бачу велику динаміку в плані відродження народного мистецтва, зокрема й витинанки. Маю надію, що це лише початок, — висловлює сподівання Дарія. — Щоразу на всіх виставках, коли я презентую свої роботи, то всі одразу кажуть: «вау!», «оце краса!», але лише в Сеулі, де папір звичний матеріал, у мене розкупили всю виставку. Це був приємний шок. В Україні такого ще не було… Що болить і дратує найбільше? Напевно, активне плагіатство. Ніхто навколо, крім деяких професіональних художників, цього не бачить. Боляче, коли твою працю нахабно крадуть і використовують без дозволу. І це проблема не лише України, така ж і в моїх колег із Білорусі.
Попри те що витинанки Дарії Альошкіної прикрашають хол Львівської міської ради і фактично прославляють Львів у всьому світі, вона досі змушена створювати їх у маленькій квартирі, при чому орендованій. Її чоловік Гордій активно лобіює питання виділення мисткині приміщення, щоб вона мала більше простору для творчості. Між тим Дарія сподівається, що коли її діти виростуть, вона знову зможе повернутися до каменотесної скульптури. І хто знає, до чого може привести мікс тендітного паперу і міцного каменю в її дивовижних руках.
Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», фото надані Дарією АЛЬОШКІНОЮ
Джерело: День