Дев’ять років науковці Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко та Олександр Логінов працювали над монографією «Вінницький театр у свічаді історії». По крихтах вишукували інформацію про акторів і режисерів, організаторів театральної справи, імена яких у радянські часи несправедливо замовчували через їхні політичні переконання. У виданні вперше опубліковані матеріали з архівів України, Росії та навіть США. Взагалі в цій книжці багато чого можна зустріти вперше. Вона інтригує з перших сторінок. Одразу впадає у вічі лейтмотив — слова Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені». Ці слова якнайкраще підкреслюють патріотизм, жертовність і велике серце авторів книжки, які видали її власним коштом накладом у 300 примірників.
«НЕ ЛИШЕ ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ, ВИСТАВ, РЕПЕРТУАРУ, А Й ЛЮДИ, БО ТЕАТР ЦЕ НЕ ЛИШЕ СЦЕНА»
Монографія висвітлює життя театру від доби створення, становлення та перших років існування театру ім.І.Франка до його руйнування 1944 року. Практично вона показує, як жив театр, а з ним і місто на зламі п’яти епох: царської, революційної, українського відродження, тоталітарної епохи та періоду окупації. В цей складний період історії України саме театр парадоксальним чином пережив катастрофи. Він не зупиняв свою діяльність, а обростав здобутками. Особливо цікавими і навіть дещо шокуючими є факти про акторів, режисерів, організаторів театральної справи — як знаменитих, так і маловідомих. Крім цього, як відзначає завідувач відділу наукової інформації та бібліографії Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Тімірязєва Ольга Кізян, крізь призму театру авторам видання вдалося відтворити цілісну картину тогочасного життя міста та його мешканців.
- Ця монографія є першою апробацією об’єктивного і комплексного вивчення складної і суперечливої театральної історії Вінниці, що написана на тлі «духу епохи». Театральний процес міста висвітлюється на матеріалах раніше не оприлюднених документів, спогадів, листування. Історія систематизована в періоди, в кожному з них на чільне місце висунуті і здобутки, і проблеми театрального минулого Вінниці, — розповідає пані Ольга. — Але очевидно, що для дослідників історія театру — це не лише хронологія подій, вистав, репертуару, набуття творчого досвіду, подолання труднощів, а й люди, бо театр — це не лише сцена. Зокрема, повернуто з забуття титана театральної справи, талановитого актора і режисера Сергія Івановича Каргальського. Тож саме в цьому аспекті відкривається широке поле для подальших біографічних досліджень імен, невиправдано забутих через свої переконання, та тих, життя яких забрала м’ясорубка репресій 1930-х років.
«ПОШУКИ НОВИХ ІСТОРІЙ ПОЧАЛИ ЗАТЯГУВАТИ І НЕ ВІДПУСКАЛИ»
Книжка складається з трьох хронологічних частин. Перша — про відкриття Міського Зимового театру і його перші сезони, коли на сцені панували нестримні веселощі у вигляді «фарсиків», опереток і «жартів», а єдиною метою організаторів виступів було залучення якомога більшої публіки для отримання фінансового прибутку. Друга — про становлення театру імені І.Франка і радянський театр імені Леніна, тоді зникли «фарсики» як зразок буржуазного мистецтва і з’явилися нові революційні п’єси, що ставили за мету виховання глядача, підняття його культурного рівня та пролетарської свідомості. Третій — про Вінницький театр опери та балету до окупації й руйнування. Це був час існування активної діяльності оперної трупи, через яку пройшло багато корифеїв вітчизняної сцени.
Усі ці періоди викладені не як історичний звіт чи мистецьке дослідження, а радше фактажна оповідь, яка переплетена деталями тогочасного життя. Про взаємини між дирекцією та владою. Про анекдотичні й трагікомічні ситуації, до яких потрапляли творчі люди. Про злодіїв, які залізли до театру і вкрали кілька посудин, але так гомоніли, що їх спіймали. Про директора, що списував з буфету горілку і влаштовував з найближчим оточенням щоденні банкети. Про антрепренера, який через розтрату гонорару втік із міста, залишивши акторам «співчутливого листа». Про «мінусову» температуру в залі під час вистав у революційні часи. За усіма цими деталями стоїть глибокий пошук і мотивація — довести почату справу до кінця, не упустивши жодної деталі.
- Усе розпочалося з того, що свого часу я мала зустріч із солістом балету нашої вінницької опери та балету Михайлом Климчуком. Він знав тих людей, які працювали в нашому театрі й у нього була дуже велика колекція світлин кінця 1930-х років. Він дав їх на виставку та дозволив відсканувати — так з’явилася перша стаття «Вінницький театр під час окупації», вона була опублікована, якщо я не помиляюся, 2006 року. З неї, власне, і все розпочалося. Пошуки нових історій почали затягувати і не відпускали, — розповідає автор книжки, завідувач відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. — Паралельно велася робота над комітетом пам’яті Миколи Леонтовича і часто траплялися матеріали про театр, дуже багато. Ігнорувати їх не можна було. Так вони накопичувалися, і коли постало питання, що про наш театр немає жодної книжки — всі ці нотатки знадобилися. Спершу була думка описати історію театру від початку створення і до сьогодні, але матеріалу було настільки багато, що ми в ньому потонули б. Навіть сперечалися з Олександром за останній розділ про гастролі — він був проти, а я не могла упустити цей момент, бо гастрольні вистави у Вінницькому театрі в період із 1914-го по 1916-й роки відбувалися мало не щодня.
- Сказати, що нам вдалося повністю відтворити всі аспекти історії Вінницького театру з моменту введення будівлі в експлуатацію (1910 року) і до її знищення в пожежі (1944 році), можна лише з деякими застереженнями. Наприклад, цитувати величезний масив ділових паперів про стосунки адміністрації театру з владою або внутрішню документацію профспілкового «міськкому» було б просто безглуздо. Також не повністю відображений перелік гуртів та окремих виконавців, які виступали на вінницькій сцені. Сподіваємося, будуть знайдені в майбутньому й інші важливі ілюстрації та світлини, особливо — дореволюційного періоду. Очікуємо й на те, що наведені в книзі дані про акторів та трупи, графіки гастролей будуть у майбутньому доповнюватися. Проте мети охопити «все і вся» і не було.
«КІЛЬКА РЕЧЕНЬ У КНИЖЦІ, АЛЕ ЗА НИМИ РОКИ РОБОТИ»
У цій книжці ви не знайдете панегіриків тим або тим колективам, немає і зайвої патетики, бо складно сьогодні говорити, наскільки щирими були рецензенти, коли писали про «блискучий успіх» чи «повний провал». Але є в ній те, чого раніше не знали. Вона відновлює історичну справедливість і називає всіх директорів театру, художніх керівників та дає можливість «реконструювати» в уяві дух тієї чи іншої епохи. Численні світлини показують, у що одягалися, афіші відображають, що дивилися і слухали, а газетні публікації, про що писали та читали. Лариса Семенко зізнається, що деякі світлини шукали по всіх колишніх республіках Радянського Союзу, починаючи від Москви, бо вони давали можливість пролити світло на нові факти й історії, які треба було повернути до життя.
- У дореволюційний період першим антрепренером стала Тетяна Лентовська, про неї було дуже мало інформації. Але в результаті пошуку з’ясувалося, що це псевдонім і насправді вона княжна Ухтомська, дружина відомого одеського скульптора. Щоб знайти її фотографію, ми зв’язалися з одеськими колегами з художнього музею. В них виявився барельєфний медальйон роботи її чоловіка Бориса Едуардса. Потім натрапили на його щоденники. Перечитавши їх, з’ясували, що в них були непрості сімейні стосунки. Також дізналися, що наш земляк Натан Альтман малював шарж на неї. Як можна було пропустити такий момент?! У вінницьких фондах зберігається лише перша частина його шаржів, а друга — в Санкт-Петербурзі. Звернулися до тамтешніх знайомих. Пішли, знайшли, сфотографували і надіслали. Так ми отримали шарж на Лентовську, яка зображена в ролі Фріни. Про це в книжці кілька речень, але за ними роки роботи, — каже Лариса Семенко. — Та пророблена робота варта витрачених зусиль, бо відгуки на книжку злітаються звідусіль. Коли директор театру І.Франка прочитав монографію (вінницький театр вважається батьком франківців), то в телефонній розмові сказав: «У мене склалося таке враження, що Вінниця на початку минулого століття — це центр театрального життя України». І десь він має рацію, тому що в 1920-ті роки сюди приходили такі колективи, які вже після війни ми не зустрінемо. Був Малий театр, «Березіль» з Лесем Курбасом, театр Мейєрхольда, Віра Холодна — мав бути один концерт, а дала вона два з аншлагом. Наш театр дав дорогу в життя видатним постатям, про які не всі знають, навіть у Вінниці.
«У ВІННИЦІ НЕ ПРОСТО ГРАЛИ І СПІВАЛИ, А РОБИЛИ ЦЕ З БЛИСКОМ, НАТХНЕННЯМ, ЗАВЗЯТО»
Книжку писали два автори, через це в ній два стилі. Аналітичним центром роботи був науковий співпрацівник Олександр Логінов. Чітка структурованість, виваженість кожної фрази, відбір коректного матеріалу, редакція текстів — це його прерогатива в роботі над виданням. Однак душею книжки, безумовно, стала Лариса Семенко. Можливо, через це присвячену історії життя Вінницького міського театру книжку написано так, ніби автори переповідають біографію свого давнього знайомого, близької людини, в якої в житті було все — і радощі, і прикрощі.
- Зникла реальність проявляється через людей. Через тих, хто виходив на сцену Вінницького театру, хто блукав за його лаштунками, хто сидів у глядацькій залі, хто свої враження від побачених вистав вихлюпував у сльозах та текстах, — пише в анотації до книжки докторка мистецтвознавства, театрознавець Ганна Веселовська. — Така деталізація театрального процесу в одному окремому нестоличному місті, до якої, зазвичай, не вдаються історики вітчизняного театру, спроможна дати очевидні відкриття. Щонайменше це стосується організації у Вінниці стаціонарної опери, яка пізніше перетвориться на Вінницький театр опери та балету і сконденсувала культурне життя міста на рівні справжніх мистецьких здобутків.
- Вінницька сцена була важливою для творчої реалізації режисерів Семена Бутовського та курбасівця Сергія Каргальського, театральних художників різних поколінь Миколи Бурачека та Івана Курочки-Арашевського, співаків Марії Литвиненко-Вольгемут, Зої Гайдай, Оксани Петрусенко, Михайло Донця. І якими б вірними концепції «всього-всього» не були автори, досліджуючи причетність до Вінницького театру видатних особистостей, вони вочевидь пишаються тим, що у Вінниці не просто грали і співали, а робили це з блиском, натхненням, завзято.
Ганна Веселовська додає, що авторська гордість за театральне минуле проступає не лише й не стільки через текст, скільки завдяки численним світлинам. Зібрані фото облич, афіш, архівних документів, а головне численні зображення самого приміщення Вінницького театру від часу його відкриття аж до моменту руйнування, фактично перетворюють книжку на альбом із сімейними фотографіями, вдивляючись у які, ми ясно бачимо, як усе було.
Олеся ШУТКЕВИЧ
Джерело: День