- Три роки тому – в квітні 2017 – перша реклама OPERAFEST TULCHYN з’явилася в інтернеті та набрала понад мільйон переглядів та сотні репостів протягом першої доби, підняла хвилю під назвою «Що це?», і тільки ледачий не зателефонував, не написав і не спитав мене про фестиваль, – згадує Ірина Френкель. – Важко було відповісти однозначно, тому що такого в Україні ще не було. «Професійні кола» нам закидали про «культурну аферу», ставили палки в колеса й з боку «офіційної культури» області. Ми уникали будь-яких коментарів, просто пропонували приїхати та побачити. Я і зараз не дуже люблю давати інтерв’ю по фестивалю, тому що цей проект є занадто важким і не є характеристикою культурного ринку України. Він – виняток із правил. Доброзичливці бачать лише верхівку, але не бачать шляху, який долає команда, досягаючи успіху цього проекту.
Чим саме так здивував старт фестивалю три роки тому, чому й нині залишається найбільш очікуваною мистецькою подією не лише на Вінниччині? Організатори кажуть, що фестиваль виконав свою місію, то чи буде OPERAFEST TULCHYN – 2020? Про це і не тільки говоримо з Іриною Френкель, арт-продюсеркою фестивалю.
По суті
– Стандартне запитання: як все почалося і чому було обрано саме Тульчин?
– Історію про виникнення фестивалю вже багато разів розповідали і я, і Валерій Вікторович Коровій. Все, про що говорили, що планували, – змогли здійснити за ці три роки, за винятком деяких деталей, що потребують більше часу на реалізацію. Але процеси запущені.
Ми знали, який мистецький продукт ми створюємо. Ми змінили центр міста Тульчин за допомогою інших мистецьких проектів. Ми просто намагались розсунути стіни свідомості, а вони виявилися несучими. Тому накрило не лише Тульчин. Накрило хвилею всю Україну. Чи розраховували ми на це? – має бути наступне Ваше запитання. Відповідаю: важко прорахувати в креативних індустріях попит. Ми розробили механізми і запустили процеси. Далі спостерігали. Несподівано запрацювало «сарафанне радіо». Підхопивши наші маркетингові меседжі, народ поїхав до Тульчина. В незалежності від прихильності до оперного жанру глядачі поїхали за враженнями. Якість мистецького контенту та зручність і доступність спеціальних маркетингових пропозицій фестивалю створило високий попит. Це був попит на позитивну емоцію, яку ми гарантували. І якщо в перший рік це було побудовано на довірі до нас як організаторів інших мистецьких фестивалів, то на другій рік це був результат нашої роботи в Тульчині і результат отриманих вражень глядачами. Ми не змогли передбачати величину хвилі, яку підніме цей оперний корабель в Україні. Незважаючи на велику втому після першого фестивалю, я чітко можу згадати слова одного з наших друзів-посадовців: «Дякую вам за Тульчин. Ви навіть не уявляєте, що ви зробили для держави». Після закриття першого фестивалю, сидячи вночі на ганку палацу Потоцьких, я дивилася на зірки та розмірковувала про вже зрозумілий успіх фестивалю. Цієї миті на цьому ганку і зародилась ідея руху «Малі міста – великі враження» – механізму зламу старої парадигми культури і формування нової основи культурного розвитку регіонів, коли культурний ресурс трактується як важіль економічного розвитку територій.
– Ви підкреслюєте, що фестиваль виконав свою місію. Що маєте на увазі?
– Що стосується місії фестивалю. Цей проект не було створено задля розвитку оперного мистецтва, тому ми не маємо канонічних обов’язків щодо жанру ОПЕРА, незважаючи на те, що вибрали саме оперу за основу як історичну складову Палацу. Перед нами була зовсім інша мета – інтегрувати палац Потоцьких у життя Тульчинської громади задля отримання фінансування на реконструкцію «Подільського Версалю». І коли зараз палац Потоцьких отримує фінансування фонду ДФРР – ми говоримо, що місію фестиваль виконав. Чи потрібен цей фестиваль Тульчину далі? Ми маємо про це говорити. Але фестивалю в такому самому форматі більше не буде.
– Пам`ятаю, як під час відзначення команди фестивалю, в залі миттєво перехопило подих у всіх присутніх після слів «в такому форматі більше не буде». Мертва тиша запанувала, а Ви спокійно передали слово Павлу Третякову, головному режисеру фестивалю. Попри його пояснення, обґрунтування, я, приміром, і тепер із хвилюванням повторю – що ж далі?
– А далі – пошук. Скільки це займе часу – я зараз не можу сказати. Але розумію, що в часі ми обмежені. Ми знаходимось в аналітичному процесі задля подальшої розробки нової моделі фестивалю. Мають бути сформовані інші підходи, використані інші механізми та запроваджені нові маркетингові «фішки». У нас змінюється мета фестивалю. Що ми визначили абсолютно чітко для себе – не потрібно більше встановлювати рекорди, бо нам не потрібні нові «чисельні» досягнення. Ми маємо зробити найпотужніший професійний музичний проект Європи.
За ці три роки ми зробили чимало для створення професійного мистецького бренду. Чи відомо Вам, наприклад, що OPERAFEST TULCHYN – це лейбл, під яким ми маємо право продукувати ексклюзивний мистецький контент? Цей лейбл належить нам – це наша інтелектуальна власність. Зараз на нашому рахунку чотири проекти під лейблом OPERAFEST TULCHYN PRODUCTION: два мюзикли «Танець вампірів» і «Чикаго», шоу-програма «Кольори вітру» спільно з Disneyentertainment та постановка опери В. Моцарта «Дон Жуан». Це наш мистецький ресурс, і ми можемо його тиражувати по Україні під нашим лейблом. Ми маємо говорити про патентування маркетингових моделей, які ми розробили: це інтелектуальна власність, яка також має бути захищена і впроваджена далі на інших територіях країни.
Я розумію, що наш фестиваль вже рвуть на «цитати». Це не дає ефекту, на який розраховують. Для цього має бути інше, а не просте знання того, з чого складається продукт. Але OPERAFEST TULCHYN – це вже хрестоматійний приклад і цікавий кейс для експертів не лише в Україні.
Я зараз працюю над книгою «Хештег OPERAFEST TULCHYN» Підручник з культурної політики для тих, хто прагне». Ця книга – спроба розповісти про те, що не треба робити, якщо є бажання створити конкурентоспроможний продукт і знайти власне місце на культурному ринку. Намагаюся писати зрозумілою мовою про шлях, який пройдено.
– Чи не маєте побоювання, що використавши Ваші напрацювання, створять клони Вашого фестивалю?
– Чому ми маємо боятися повторів? Це ж не ми повторюємо (посміхається – Авт.). Хай ті, хто використовує технологію клонування, мають побоювання повторитися не на відповідному рівні. Я ж мушу зауважити, що все, що ми зробили, – це для нас уже минулі досягнення. Можемо відкрито аналізувати всі процеси, відкрито презентувати. Хай повторюють, додають щось своє, створюють нові форми. Це і є процес формування культурного ринку України. Для нас наш досвід – це можливість нового витка розвитку.
– Чим здивував Вас фестиваль OPERAFEST TULCHYN на своєму старті в 2017?
– Напевно, саме зараз я маю сказати, що мене НЕ здивувало під час старту проекту, то це – реакція команди. Вона була однозначно негативною щодо вибору місця проведення та особливо вибору жанру. І це має своє підґрунтя. По-перше – було багато спроб у різні роки щось в Тульчині зробити. Я пам’ятаю 2008 рік, коли в рамках проекту «Хорові асамблеї Миколи Леонтовича» привезли до Тульчина Мирослава Скорика і виконали оперу «На русалчин великдень» Миколи Леонтовича. Були ще спроби, але без нас. Багато говорили про пожвавлення життя в палаці Потоцьких (і багато сьогодні про це згадують) – але все це не дало результату.
По-друге – територія не розвивалася, скажімо, навіть деградувала, тому все це ускладнювало будь-який старт проекту.
Проте, ніхто не відмовився працювати. Напевно, це й надихнуло пійти нестандартними кроками, використати технології культурно-економічного розвитку, щоб переконати, в першу чергу, самих себе в можливості використання потенціалу палацу Потоцьких.
– Ви ризикнулив 2017 році, адже, за офіційною світовою статистикою, цільова аудиторія опери складає менше ніж 1% від тих, хто цікавиться мистецтвом (4% – від загальної кількості населення). Тобто, з 13 тисяч мешканців Тульчину, які цікавляться мистецтвом, це не набере навіть 30 людей. У Вінниці, за такими підрахунками, є понад півтисячи потенційних прихильників оперного жанру. Але Ви все одно зосередилися на опері. До слова, не секрет, що проект серед деяких професіоналів відразу викликав заздрість. Чи не лякала Вас можливість програшу?
– Ми просто знайшли відповідь на запитання «чому я маю проїхати 80 кілометрів із Вінниці, щоб послухати оперу?». Нам повірили 19 тисяч у перший рік, 48 тисяч – на другому фесті і 68 тисяч – на третьому. Тому маємо такий резонанс і результат.
– Ірино, Ви сказали, що на ганку палацу Потоцьких народився проект «Малі міста – великі враження». Сьогодні – це найбільш відомий культурний проект: 74 переможці уже працюють над реалізацією своїх ідей…
– Я б, напевно, сказала: «працюють над матеріалізацією ідеї». Тобто намагаються зробити культурний ресурс «visibleprofile». Процес – непростий. Ще більш складно постійно знаходитися в контакті з великою кількістю організаторів із маленьких міст, які не мають належного досвіду в культурному, зокрема фестивальному менеджменті.
Завжди звертаю увагу, що проект «Малі міста – великі враження» – це механізм повернення професійних менеджерів у нашу глибинку. Це дієвий механізм формування культурного ринку України, за допомогою якого ми маємо ліквідувати таке поняття, як «культурна периферія». Це дуже важливо для розвитку креативної економіки країни!
Світлана Вишневська