Ім’я Сергія Кудлаєнка на Вінниччині добре відоме. Адже він – не лише діючий народний депутат та заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, наш земляк – ще й один із «батьків» успішної реформи децентралізації, науковець, викладач, меценат та великий патріот України.
Нині він пробує свої сили на позачергових виборах до парламенту. Зокрема, боротиметься з опонентами на одинадцятому виборчому окрузі. Причому робитиме це як самовисуванець та позапартійний. Тобто йде на вибори без допомоги жодної політичної сили, сподіваючись лише на підтримку мешканців обласного центру та Вінницького району.
Що ж спонукає Сергія Кудлаєнка боротись за депутатський мандат цього разу, в чому бачить свою роль як народного депутата та чому уникає підтримки будь-якої політичної партії ,– про все це – в розмові з ним.
– Сергію Володимировичу, ви віддали роботі у Верховній Раді п’ять років життя. Які ваші враження від головного законодавчого органу держави?
– Коли прийшов до парламенту, то із самого початку знав чим там маю займатись. Я все життя був у бізнесі, працюючи спершу у сфері послуг, а потім в органах місцевого самоврядування, маючи, зокрема, певний стосунок до створення у Вінниці цілої мережі ЦНАПів. Тому у Верховній Раді абсолютно й чітко було зрозуміло, що моїм місцем роботи має стати саме Комітет, який серед усього іншого опікується ще й проблемами розвитку місцевого самоврядування. І мені дуже приємно, що мої зусилля також лягли в основу успішної реформи децентралізації, про яку нині стільки говорять. Громади отримали нові можливості не лише наповнення власних бюджетів додатковими фінансовими надходженнями, а й вирішувати чимало адміністративних питань. І, головне, що це одразу ж оцінили люди, котрі проживають на тій чи іншій території. За приклад візьму Якушинецьку ОТГ – це була одна із перших об’єднаних громад на Вінниччині. Хоча спершу чимало опонентів адмінреформи спостерігали за нею навіть із певною зловтіхою, мовляв, «об’єднались, ну-ну, побачимо, чи вистачить у вас коштів бодай на зарплату…» Але життя показало, що у найбільшому виграші опинились ті, хто не боявся і вичікував, а першим пішов по запропонованому шляху. І тепер Якушинецька ОТГ має свою пожежну команду, власну муніципальну поліцію, водогін, якісно відремонтовані об’єкти соціальної сфери. Звичайно, ми допомагали, підтримували, сприяли виділенню їм із держбюджету певних фінансових субвенцій на розбудову інфраструктури. Та й взагалі наш Комітет налагодив спільну співпрацю із активними громадами, що дає безпосередню можливість більш адекватно реагувати на виклики часу. До речі, зворотній звязок із громадськістю – це дуже важлива для роботи народного депутата справа. Я, для прикладу, маю підписані угоди про співпрацю з більш ніж тридцятьма громадськими організаціями, що представляють різні верстви населення: починаючи від ветеранів АТО/ООС і молоді та закінчуючи пенсіонерами й ветеранськими організаціями «чорнобильців» та «афганців». Тобто, це саме ті контакти, які дають мені можливість на парламентському рівні швидко реагувати на ситуацію, у вигляді законопроектів чи якихось законодавчих ініціатив.
– Що вважаєте своєю найбільшою перемогою за час депутатства?
– Дуже важко казати про якісь перемоги конкретної людини, бо парламент як і будь-яка рада – це колегіальний орган. Але запевняю, що мені не соромно за мою роботу. Відтак, можу ходити вулицями Вінниці і спокійно дивитись людям в очі. Коли моїм батькам телефонують і кажуть, що там-то й там-то бачили вашого Сергія, спілкувались із ним, але у цих дзвінках нема негативу, то це, очевидно, і є найвища оцінка моєї роботи, моя особиста перемога й досягнення. Бо я живу серед вінничан, тут живе моя родина, мої батьки і я вважаю Вінницю своєю домівкою. В принципі у моєму житті нічого не змінилось. Єдине, що набрався більше професійного досвіду: що і як потрібно робити, щоб розпочатий нами процес децентралізації дедалі більше набирав обертів. Адже на превеликий жаль тут маємо певну загрозу, бо не всі політичні сили, котрі намагаються зайти в парламент на найближчі п’ять років, розуміють важливість децентралізації. Тому моє завдання продовжувати почату роботу, бо майбутнє – і це абсолютно чітко всі розуміють – за місцевими громадами. Саме вони мають обирати владу на місцях.
– Але ви погоджуєтесь із тим, що вітчизняне місцеве самоврядування робить лише перші кроки в потрібному напрямку?
– Так, особливо на півдні та сході України, де самоврядування розвинене набагато гірше, ніж могло б бути. Чимало тамтешніх громад досі живуть думкою, що необхідно їхати до Києва і домовлятись із столичними чиновниками стосовно якихось фінансових вливань із держбюджету. У них відсутня ініціатива. На щастя, подільські громади набагато активніші. Вони самі шукають нові методи й форми роботи та активно співпрацюють із органами влади та депутатами Верховної Ради. Однак, цього замало – вкрай потрібна чітка роз’яснювальна робота, щоб люди усвідомлювали власні вигоди від реформи децентралізації: що вони з цього будуть мати і як покращиться їхнє життя. Натомість маємо суперечки: де буде центр, хто кому підпорядковуватиметься, куди і які податки сплачуватимуться, кому належатимуть навколишні грунти – все це належить до відповідальності Верховної Ради. Відтак, необхідно на законодавчому рівні врегулювати згадувані суперечності, що стосуються об’єднання громад.
– Якою ви бачите свою роль як народного депутата щодо розвитку процесу самоврядування?
– Я вже казав, що наразі маємо реальну загрозу щодо продовження процесу децентралізації. Зокрема, необхідно приймати закони про адміністративний та територіальний устрій та про місцеве самоврядування, які через політичні розбіжності та суперечки досі не прийняті. Їм елементарно не вистачило голосів. Тому наступний парламент має завершити цю справу. Інша річ наскільки просто це можна буде здійснити. Мені важко оцінити моїх майбутніх колег, тому що соціологічні рейтинги не зовсім правдиві. Переконаний, що деякі політичні сили, враховуючи їхні дії під час перебування при владі, навпаки, з усіх сил опиратимуться реформам. А нові сили, можливо, першою порою не зможуть фахово розібратись у проблемах. Відтак, виникатимуть якісь проблеми та непорозуміння. І це, до речі, також стало однією із причин, що спонукає мене балотуватись до Верховної Ради. Повторюся, я хочу, щоб мої знання і досвід стали в нагоді нашої країни, її поступу вперед. Тим більше, що мої нинішні колеги по Комітету також балотуються, а враховуючи, що вони всі оці п’ять років безпосередньо працювали з громадами і користуються серед виборців чималим авторитетом, то теж мають чималі шанси на перемогу.
– Ви йдете до парламенту як позапартійний кандидат. Чому уникаєте підтримки якоїсь з існуючих політичних сил?
– Дійсно, балотуюсь як позапартійний самовисуванець…Таке рішення було прийнято не лише мною особисто, хоча це також була моя позиція, а й представниками громадських організацій, з якими я співпрацюю більше десяти років. У нас була зустріч, де з’ясувалось, що вони всі, як один, розчаровані як політиками, так і політичними процесами, що протікають в Україні. Тому було прийняте одноголосне рішення, щоб я балотувався як позапартійний кандидат за мажоритарною системою у місті Вінниця, де живу з родиною, і де мене всі знають. При цьому представники громадського сектору висловили вимогу, що підтримуватимуть мене на виборах, але за умови: в разі перемоги не вступати до жодної політичної партій і жодної фракції. І не скажу, що це мене дуже засмутило чи якось негативно вплинуло на мої плани. Адже я із самого початку не збирався цього робити, оскільки не можу відповідати за когось: за генеральну лінію партії, за роботу парламентської фракції, негідну поведінку когось із депутатів із «моєї» фракції – не хочу! Кожен має нести персональну відповідальність за власні дії, а не «прикриватись» партійним квитком чи «кивати» на керівника фракції, мовляв, «нам дали таку команду». Я цього не зробив першого разу і не збираюсь робити тепер. У Верховні Раді нинішнього скликання я був позафракційним і позапартійним, хоча й постійно отримував чимало різноманітних спокусливих пропозицій. До речі, отримую їх і по сьогодні. Представники політичних партій навіть погоджуються на те, щоб я ішов на вибори від їхньої політичної сили як позапартійний кандидат, при цьому обіцяють публічну підтримку і так далі. Я чудово розумію, що якби зважився на такий крок, то як кандидат-«мажоритарник» одразу б отримав до свого рейтингу плюс 15-20 відсотків. Але при цьому потрапив би в «політичну залежність» від своїх «благодійників». Тому я відмовився від таких пропозицій і вирішив проводити виборчу кампанію індивідуально. Зустрічаюсь із людьми і прошу мене підтримати. Тим більше, що ніколи не припиняв роботу з виборцями. Ще 2010 року, задовго до мого депутатства, ми разом із громадськими організаціями відкрили громадську приймальню у Вінниці за адресою: Соборна, 38, де постійно намагались вирішувати соціальні проблеми подолян. Щось вдавалось, щось ні, але, для прикладу, взяти таку категорію, як «діти війни», то нашими юристами було підготовлено п ‘ятнадцать тисяч позовів і майже всі вони були задоволені під час судових засідань.
– Що не влаштовує вас як людину та громадянина у Верховній Раді, взагалі?
– Нам необхідно забрати із парламенту кілька речей і число бажаючих потрапити туди різко зменшиться. Скажімо, почати хоча б зі скасування депутатської недоторканості. Один лише цей крок суттєво зменшить привабливість Ради для різного роду аферистів та шахраїв. Ну й, звісно, необхідно провести певні реформи щодо її роботи. Такого не повинно бути, що тиждень ти працюєш у парламенті, а тиждень на округах. Ми ж розуміємо, що «робота на округах» – це, по-суті, не що інше, як відпочинок. Засідання Комітетів проводити не раз на квартал, а «прив’язати» до кількості запропонованих до розгляду законопроектів. Адже часто буває так, що законопроекти в Комітетах «лежать» по півроку і більше, бо в депутатів не доходять руки до їхнього розгляду. Крім всього іншого, слід запровадити чітку відповідальність за прогули, «кнопкодавство» та зменшити кількість депутатів, адже їхнє число із самого початку було пропорційним кількості населення. Нині українців стало значно менше, а депутатів як було чотириста п’ятдесят, так і залишилось. Тому нарешті необхідно прийняти вольове рішення і «прорідити» депутатські ряди – все це дасть можливість зекономити чималі бюджетні кошти. Але найголовніше – змінити виборчий процес. Мажоритарну систему залишити лише на місцевих виборах, а до Верховної Ради депутати мають обиратись виключно від політичних партій за відкритими списками. (До речі, відповідний закон було-таки затверджено Верховною Радою 11 липня. Щоправда, чинності він набере аж через п’ять років, – Авт.)
– Якщо у Верховній Раді виникне ситуація, коли потрібно буде робити вибір поміж власним інтересом та інтересами держави, чи зможе депутат Кудлаєнко опиратись спокусам, підкріпленими чималими сумами коштів?
– Повірте, я маю дуже чіткі моральні орієнтири і вмію казати слово «ні». Тому, думаю, що коли йтиметься про військову чи економічну безпеку України, або її територіальну цілісність чи добробут людей в цілому, то зумію зробити правильний вибір.
– Успіхів вам! Дякую за відверту розмову.
Спілкувався Олег КРИВОНІС
Рядки з біографії:
Кудлаєнко Сергій Володимирович.
Народився 1975 року у Вінниці.
Освіта вища: закінчив Київський національний торгово-економічний інститут за спеціальністю «Облік та аудит» та Одеський регіональний інститут державного управління при Президентові України.
Працював слюсарем-складальником радіоелектронної апаратури на Вінницькому заводі електронних приладів, а пізніше завідувачем, в.о. директора та директором мініфотолабораторії Вінницької філії СП «Фокус».
У 2006 році – обіймав посаду начальника управління торгівлі, громадського харчування та побуту Вінницької міської ради, а з 2007 року призначений начальником управління розвитку споживчого ринку та послуг Вінницької міської ради.
У 2011 році призначений на посаду директора Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради.
Із 2014 року і по сьогодні – народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування.
Наукові звання: магістр державного управління, доцент кафедри менеджменту та адміністрування Вінницького торговельно-економічного університету, доктор економічних наук.
Позапартійний.