Коли заходиш в університет Стеленбоша, що в Південно-Африканській Республіці, то неможливо не помітити напис великими літерами на стіні: «Знищення будь-якої нації не вимагає атомних бомб або використання ракет далекого радіусу дії. Досить зниження якості освіти й обману під час оцінювання знань. Пацієнти помирають від рук таких лікарів. Будівлі руйнуються від рук таких інженерів. Гроші губляться в руках таких економістів. Справедливість втрачається в руках таких суддів. Крах якості освіти — це крах нації». Ці слова як ніколи актуальні для української вищої школи, каже проректор з науково-педагогічної роботи, стратегічного розвитку та інновацій Донецького національного університету імені Василя Стуса, доктор політичних наук, професор Тетяна НАГОРНЯК.
«СПРИЙМАТИ ПРАВО НАВЧАТИ ЯК МОЖЛИВІСТЬ НАВЧАТИСЯ»
Тоді як у європейському просторі вищої освіти запроваджуються єдині стандарти щодо забезпечення якості освіти, в Україні вони досі не створені, хоча формально система забезпечення якості вищої освіти проголошена ще з ухваленням закону «Про вищу освіту» 2014 року. Її тимчасовим замінником виступають системи ліцензування та акредитації, державне інспектування вишів чи ректорський контроль усередині інституцій. Але названі компоненти як самостійно, так і сукупно не забезпечують системного впливу на організацію процесу та його зміст. Що фактично виключає українську вищу школу із європейського простору вищої освіти і ставить її перед новими викликами. І чи не найголовнішим серед ним є процес масовізації вищої школи, насамперед університетської освіти.
— Звісно, страшить і масова модель університету, що виборює кожного абітурієнта, бо їхня чисельність обумовлює навантаження викладачів та позицію у певних рейтингах. Але ще більше до нехтування якістю призводить неспроможність та небажання університетів поступатися кількістю заради якості. Однією з провідних тенденцій останніх років у європейському просторі вищої освіти є оптимізація вишів заради посилення ресурсів та критичної маси студентів. Яскравим прикладом є Сорбонна, де після тривалого часу виші знову об’єдналися — для того, щоб утримати високу планку, — розпочинає розмову Тетяна Нагорняк. — А в нас? Лише в одному Києві маємо ЗВО більше, ніж у Канаді (для розуміння: в усій Канаді на сьогодні діють 90 вишів на країну проти 93 столичних). У 23 ЗВО Вінниці навчаються 45 тисяч студентів, а у Фінляндії — всього 14 вишів, де навчаються 180 тисяч студентів. До речі, ці 14 університетів Фінляндії — результат оптимізації колишніх 20 університетів. Ще «краще» в регіонах: статистика демонструє такі містечка, де у восьми ЗВО навчаються шість тисяч студентів, а профільність українських університетів давно стала відносною, бо педагогічні університети випускають юристів та піарників, аграрні — бібліотекарів, а заочна (дистанційна) форма навчання розповсюдилася навіть на хореографію! Формування освітніх програм відбувається не на запити ринку праці, а на підставі дисциплін, які вже десятки років містять навчальні плани. Результат — безробітні фахівці з дипломами бакалавра чи магістра державного зразка.
— Тобто щоб врятувати вищу школу, потрібно оптимізувати виші?
— Так. Але це лише один з аспектів. Другий момент: якість вищої освіти починається з якості знань вступника, тому вважаю абсолютно правильною тенденцію збільшення балів для вступників медичних закладів освіти і певних спеціальностей, бо не може вступник з сотнею балів з англійської мови вступати на міжнародні відносини і вчити абетку на першому курсі університету. Можливість закладів вищої освіти самостійно визначати коефіцієнти ЗНО — також один із доцільних кроків добору якісного контингенту на етапі зарахування. Звісно, це працює на затребуваних спеціальностях, таких як «Комп’ютерні науки», «Міжнародні економічні відносини», «Філологія» (спеціалізації з іноземних мов). Оптимізація вишів назріла давно, готовність знизу (з ініціативи самих ЗВО) відсутня, нове формульне фінансування з індикативною ціною на навчання, політика МОН щодо вишів-переселенців — це кроки оптимізації, які змінюють умови для функціонування ЗВО. Проте взаємозалежність кількості контингенту і викладацького навантаження — не європейська практика! Не може викладач отримувати заробітну плату залежно від того, скільки студентів сидить у нього в аудиторії, бо він однаково якісно працює з трьома і двадцятьма, якщо дійсно якісно…
Третім аспектом у трансформації вищої освіти має стати відповідність випускників регіональному запиту і національній економіці загалом. Не може заклад вищої освіти випускати дипломованого безробітного. Для цього в основі принципів Єдиної системи оцінювання знань прописано: щоб відкрити освітню програму, ще на етапі її впровадження має відбуватися системний моніторинг. Причому не викладачами, які зацікавлені в тому, щоб вона залишилася, а це мають бути зовнішні стейкхолдери — роботодавці, випускники, які чесно можуть сказати, настільки набуті компетентності та результати навчання відповідають його затребуваності на ринку праці, його зарплаті й імовірності кар’єрного зростання, чого йому не вистачає, що потрібно додати до змісту освітньої програми та відповідно до робочих навчальних планів. Також студент, який навчається на освітній програмі, має оцінити, чи подобається йому матеріал та якість викладання. Фронтальні класичні лекції, коли лектор стоїть за кафедрою, вже не працюють. Ми маємо нове покоління студентів, які не читають такий обсяг друкованої літератури, як ми. Вони мають клікабельну свідомість. Це принципово інша молодь. І викладач сьогодні має це розуміти, бо професор чи доцент старіє не за роками, а за фахом. Тому має встигнути передати свої знання швидко і клікабельно, навчитися у студентів, вдосконалювати себе і ставлення до дисциплін і навчання загалом.
Питання не в часі, а в силі духу. Зараз відверто в українській вищій школі дуже мало людей, які готові до змін, передусім у ректоратах. Можна лише мріяти про те, що наші ректори (за прикладом Сорбонни) зберуться і об’єднаються. Але направду чекати, що вони позбудуться своїх крісел заради якості вищої освіти, не можна. А як політолог, я вірю в політику знизу. Для цього потрібно формувати мережу експертів, які знизу вестимуть мову про об’єднання наукових шкіл, лабораторій, матеріально-технічних баз, створення міжвишівських освітніх програм. Нехай разом ми зможемо випускати п’ять осіб. Але це будуть такі випускники, які стоятимуть на початку нових трендів у розвитку технологій, економічних зрушень, соціокультурних ціннісних парадигм. Тоді наша українська освіта буде якісною і стоятиме першою у світових рейтингах
Резюмуючи, сучасний процес навчання має дві складові — teaching and learning. Китайці дуже класно пояснюють його мету: якщо перед тобою стоїть літня людина, то ти маєш зважити на те, чого вона досягла, а якщо перед тобою студент, то маєш розуміти, що ти не знаєш, чого він досягне і яка твоя роль у тому, ким він стане. Так-от, якщо ми будемо сприймати право навчати як можливість навчатися в них, то якість ставатиме вищою однозначно.
«СЕРЕД ВИКЛАДАЦЬКОЇ СПІЛЬНОТИ Є ЗАПИТ І БАЖАННЯ СТАТИ АГЕНТАМИ ЗМІН»
— Що лежить в основі якості вищої освіти, як її можна зрозуміти, оцінити?
— Якщо ми подивимося, як відбувалося змістовне становлення якості, то помітимо, що перш за все, це була властивість, яка відрізняла. На сьогодні якість вищої освіти — це вже цінність, яка має бути конкурентоспроможною та вимірювальною, вона має відповідати запитам суспільства, зовнішнім стейкхолдерам, європейським стандартам, якщо ми потребуємо академічної мобільності студентів і професорів. Більше того, якість вищої освіти має стати світоглядним принципом, одним із тих, що формують ціннісну парадигму суспільства.
— Хто має визначати, якісна освіта чи ні? Чи є у нас справжні експерти і ті, хто готовий бути агентами змін у вищій освіті?
— Упродовж останніх років потужні європейські освітні центри залучають до впровадження основних принципів і стандартів вищої освіти нових агентів змін. До одного з таких проектів мала нагоду потрапити і я. Він реалізується за підтримки МОН, Інституту вищої освіти НАПН і Чеського центру вивчення глобальних тенденцій забезпечення якості вищої освіти. Загалом із України було відібрано 40 працівників вищої школи. Протягом тижня ми навчалися в середовищі справжніх Наставників — міжнародних експертів і практиків, які не просто здатні оцінити якість нашої вищої освіти, а є фаховими експертами, бо напрацьовують стандарти, рекомендації зовнішнього оцінювання закладів освіти, системи внутрішнього забезпечення якості освіти. За результатами фінального відбору ми тепер маємо завдання — створити мережу агентів змін усередині країни. Тому днями на базі ДонНУ проводився тренінг із формування мережі таких експертів. Ми обмінювалися досвідом і думками, я представляла систему внутрішнього забезпечення якості вищої освіти, що діє у Стусівському університеті, бо це справжній кейс study, який можна запроваджувати в будь-якому виші України, набула нових небайдужих і фахових однодумців.
Тішуся тим, що серед учасників були представники Бердянська, Полтави, Одеси, Харкова, Житомира, Хмельницького, Києва. Це свідчить про те, що серед викладацької спільноти є запит і бажання стати агентами змін із покращення якості вищої освіти. За своїм фахом і посадами учасники були різні: педагоги, економісти, фізики, географи, інженери — від завідувачів кафедр до проректорів, тобто вони мають повноваження на місцях, щоб впроваджувати ці зміни. А в майбутньому кожен із цих учасників матиме можливість подаватися на Конкурс експертів для акредитації освітніх програм, що планує оголосити НАЗЯВО (Національна агенція забезпечення якості вищої освіти).
— Чи готові українські виші до того, щоб їхню роботу оцінювали? Чи відкриті вони до змін?
— Не всі, але такі сміливці є. Прекрасний досвід має Сумський університет. Але проблема в тому, що у нас немає національних агенцій, які мають право робити таке зовнішнє оцінювання. Національна агенція з якості вищої освіти щойно сформована, її очолює Сергій Квіт, але вона поки що робить перші кроки. Можна тільки побажати попутного вітру.
«НЕ ПРЕЗИДЕНТ МАЄ ВИЗНАЧАЄ ДОЛЮ ДЕРЖАВИ, А НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА Й ІНТЕЛІГЕНЦІЯ»
— У світовому рейтингу вищої освіти наші університети входять здебільшого у категорію 1000+ (зокрема за версією Times Higher Education). Чи існує шанс підтягнутися до кращих, «підкачати м’язи» і наздогнати лідерів?
— Якість освіти — це рівень нації та її еліти. Тому перше, що ми маємо зробити, це усвідомити таку річ: не треба чекати від обраного президента, що він прийде і започаткує якийсь новий курс і нові точки зростання. Потрібно вирощувати національну еліту, людей, до яких будь-який президент повинен буде дослухатися. Тобто не президент має визначати долю держави, а національна еліта й інтелектуали. І якість освіти — це підвалина того, щоб у нас була така когорта людей, без думки яких жоден президент не міг би прийняти рішення. Інакше кажучи, без якісної освіти національна еліта не сформується. Саме тому ми не можемо дозволити собі повільну трансформацію вищої школи й відтік інтелекту за кордон. За сприятливих умов, що створюють прикордонні держави (і не тільки) для вступу до вишів Польщі, Чехії, Хорватії, Німеччини, наша молодь дедалі більше прагне неукраїнської освіти. Війна в Україні вже п’ять років забирає життя молодих Героїв, які не встигли довчитися і зробити професійну кар’єру. Низькі зарплати й незадовільні умови праці примушують наших класних фахівців виїжджати за кордон. І це фактично гуманітарна катастрофа.
Щоб «підкачати м’язи», ми мали б ще вчора оптимізувати мережу вишів, переформатувати систему управління і систему навчання. У вишах мають діяти партнерські відносити на рівні: студент — викладач — випускник — роботодавець — студент. І відповідно, управління університетом має перетворитися на врядування небайдужих і фахових лідерів, котрі усвідомлюють, що головним замовником освітньої послуги виступає студент. На жаль, ми не можемо сказати однозначно, що той студент, який зараз навчається в національних вишах, може свідомо замовити й оцінити освітню послугу. Майже не існує відбору. Не кожен випускник школи має навчатися в університеті, не кожен здатен стати носієм компетентностей — 2025, не кожен повинен обирати такий шлях. Україна сьогодні вкрай потребує покращення якості знань і вмінь представників робітничих професій.
З іншого боку, перевтілення потребуємо й ми — викладачі. Спеціалісти кажуть, що людина упродовж життя шість разів змінює сферу своєї діяльності. І от викладач має усвідомлювати, що протягом своєї короткої дисципліни він повинен надати студенту тих компетентностей, які будуть потрібні йому на шостому місці роботи. Це не так фахові здібності, як загальні — вміння комунікувати, швидко приймати рішення, продукувати креативні ідеї, нести відповідальність. За цим принципом має формуватися вища освіта — як простір, який продукує світоглядні цінності й відповідно компетентності, що прив’язані не лише до професії, бо не факт, що випускник буде працювати за фахом. Але факт, що головне завдання університету — формувати національну еліту.
«ПИТАННЯ НЕ В ЧАСІ, А В СИЛІ ДУХУ»
— Чи можна визначити, скільки потрібно часу, щоб напрацювати якість у вищій школі?
— Питання не в часі, а в силі духу. Зараз відверто в українській вищій школі дуже мало людей, які готові до змін, передусім у ректоратах. Можна лише мріяти про те, що наші ректори (за прикладом Сорбонни) зберуться і об’єднаються. Але направду чекати, що вони позбудуться своїх крісел заради якості вищої освіти, не можна. А як політолог, я вірю в політику знизу. Для цього потрібно формувати мережу експертів, які знизу вестимуть мову про об’єднання наукових шкіл, лабораторій, матеріально-технічних баз, створення міжвишівських освітніх програм. Нехай разом ми зможемо випускати п’ять осіб. Але це будуть такі випускники, які стоятимуть на початку нових трендів у розвитку технологій, економічних зрушень, соціокультурних ціннісних парадигм. Тоді наша українська освіта буде якісною і стоятиме першою у світових рейтингах.
Олеся ШУТКЕВИЧ
Джерело: День