У середу, 5 грудня, у книгарні «Є» український поет, публіцист, перекладач Андрій Бондар презентував нову збірку короткої прози «Церебро», прочитав кілька фрагментів для шанувальників, а також, разом із слухачами проаналізував книгу та її зміст. Андрій Володимирович – лауреат премії видавництва «Смолоскип».
Був здивований, що цю книжку номінували в двох номінаціях, а особливо «Есеїстика» і дехто так і її записав до есеїстики, – розпочав презентацію її модератор Олександр Вешелені
Автор – про жанр збірки та збірку
– Насправді, лише в Україні так можна назвати твори з цієї збірки. Наприклад, у Польщі це вважається малою прозою. Як на мене, то ця книжка – точно не есеїстика. Есеїстика передбачає відсторонений погляд на якусь проблему. Проблема жанровості в даному творі -другорядна для мене. Ну що це тоді? Мабуть, гібридний жанр. Звичайно, оповідання, що в книзі, не можна назвати чисто класичними, тому що вони ніби зненацька починаються і так само закінчуються. Все одно, це художня структура, де є певний сюжет, коли, здавалося, його й немає.
Коли починав, не знав чим закінчу, мої теми – наполовину реалістичні. Найдовший текст писався два тижні, були тексти, які писалися миттєво, як осяяння якесь. Деякі – день.
Про назву книги «Церебро»
– Все частіше від своїх читачів я можу почути таке питання: «Що означає назва?». Після того, як я назвав книжку, перечитував і побачив – то там посилання на мозок, то ще десь. Тобто я не хотів навмисне так робити, воно якось постфактум вийшло, що я вже потім зрозумів, що назва дійсно вдало підібрана, тому що саме про це я писав. Мені сподобалася ця назва, тому що я люблю лаконічність, а також, коли є можливість різного прочитання.
Про образи родини в збірці
– Моя дочка Варвара присутня в деяких колонках, але в текстах немає. Образ моєї дружини з’являється тоді, коли це потрібно. Передовсім я пишу саме для неї, тому що вона – мій перший читач, як і я для неї. Добре її мати не лише в житті, але й в літературі. Їй прикольно, коли вона читає, і раптом з’являється у творі.
Що для пана Андрія література?
– Для мене література існує для того, щоб насамперед відповідати для себе на важливі питання, інакше немає сенсу писати. Це якась практика, яка мусить тобі допомогти і комусь іншому, але це уже другорядне. Коли я знаходжу відгуки про свої книги, то мені приємно усвідомлювати, що є читачі, які погоджуються зі мною, і я не даремно відкриваюся, ніби оголююся через текст для них. Ще література дає можливість з’ясувати для себе, ким ти є, зняти усі маски, можливо, одягнути якусь, коли треба когось вбити, до прикладу.
Про страхи
– Формулювання «позбутися страхів» вкладає певний парадокс, бо позбутися цього ти не можеш, вони будуть залишатися на рівні досвіду в тобі. Ти можеш змінити до цього лише ставлення. Взагалі, саме література дає таку можливість, освоїти страх, коли треба – прийняти, змінити, подивитися на нього з іншого боку. Ми складаємося зі страхів, як правило, які ми не можемо вже скасувати, тут мова про дитячий. Я помічав, коли людина спит, і уві сні здригається, – я зрозумів, що цей страх нездоланний, ти ніколи його не позбудешся. А звідки він походить? Це могло бути страхом первісної людини, яка ховалася від диких звірів на дереві, і коли вона здригалася – могла впасти, і буде з’їденою диким звіром. От це пояснює людське здригання під час сну.
Про тварин
– Тварина – це така ідеальна людина у творі, яка подається у вигляді алегорії, метафори або просто образ. Це істота, яку можна зробити своїм спільником в тексті, вона, на відміну від людини, немає тонкої душевно організації, про яку ти можеш говорити все, що хочеш, бо вона за це тебе не покарає. Спостерігаючи за життям тварин, ти розумієш, що це така рекреація, вони тебе заспокоюють, тоді ти розумієш, що не все так погано в твоєму житті. Коли ти дивишся на жирафа, який жує сіно – починаєш замислюватися, типу, як добре, що ти не вона. Тварини – вдалий засіб подолання якихось проблем.
Довідка.
Андрій Володимирович Бондар— український поет, публіцист, перекладач. Лауреат премії видавництва «Смолоскип» (1997). Чоловік Софії Андрухович.
Народився 14 серпня 1974 року у Кам'янці-Подільському. У 1991—1994 роках навчався на філологічному факультеті Кам'янець-Подільського педагогічного інституту, а 1994 року вступив до Києво-Могилянської академії.
Був редактором газети «Асоціації українських письменників» (АУП) «Література плюс» (1998—2000), заступник головного редактора журналу «Єва» (2001—2002). Редактор літературної сторінки «Книжкова лавка» в газетах «Дзеркало тижня» (2001—2007), «Газета по-українськи».[1] Комуніст «Газети по-українськи» (2006).
Дебютував 24 листопада 1993 року добіркою віршів у газеті «Подолянин» (Кам'янець-Подільський). Перша велика поетична публікація — 1997 року в журналі «Сучасність».
Прозові твори: книга оповідань «13 різдвяних історій» (2014 р.), збірка малої прози «І тим, що в гробах» (2016)
Наталя Притуляк