Напевно, що глибшим є текст, то ріднішим він буде для багатьох людей. Тож не дивно, що книжки української письменниці, перекладачки Катерини КАЛИТКО є такими популярними і здобули чимало нагород, серед яких: «ЛітАкцент року» (2014), The Crystal Vilenica award (2016), премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2017) та «Книга року ВВС-2017». На презентації своєї нової збірки віршів «Бунар» на Міжнародному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ Катерина Калитко поділилася: «Я завжди намагалася говорити про те, що болить. Тому що ця струна болю, яка тремтить між людьми, можливо, є одним із найтонших зв’язків». Про ці найтонші зв’язки, які пов’язують наші життя, та необхідність чути інших — в інтерв’ю, спеціально для «Дня».
«УСЕ, ЩО ЗАРАЗ РОБИТЬСЯ І В КУЛЬТУРІ, І В ПОБУТІ, ЗАКЛАДАЄ ПІДВАЛИНИ КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ»
— Ви писали вірші, що увійшли до збірки «Бунар», протягом чотирьох років. Як змінювалося ваше сприйняття війни на сході й як це помітно в текстах? Адже поезія, ніби кардіограма, відображає наш стан — те, що ми відчуваємо.
— Кардіограма — хороша метафора, тому що справді є падіння і злети емоцій, а є рівна лінія, коли бракне слів, щоб вимовити те, що відбувається. Якщо згадувати, як я реагувала, то спершу це був шок — власне, ця рівна лінія, брак слів. Коли розумієш, що у прямому ефірі з тобою стається досвід, який змінює тебе, твою країну, усі варіанти майбутнього, котрі досі існували. А потім приходить намагання розібратися, чому знову стається війна.
З іншого боку, хотілося ще зрозуміти, як люди, котрі потрапляють у вир війни, котрі житимуть у ньому ще дуже довго, зможуть із цим впоратися, і наскільки токсичним стане їхній досвід. Звідси взявся «бунар», що означає «колодязь». Я обрала для книжки таку назву, бо мені здалося, що отрута цієї війни сягатиме ґрунтових вод, поширюватиметься там і довго зберігатиметься. Тобто коли наступні покоління викопають метафоричну криницю, вони черпнуть цього досвіду війни, будуть жити з цим знанням, з травмою, може, з батьківською образою, нереалізованістю внаслідок війни або й з гордістю. Моєю авторською інтенцією було в художній спосіб намагатися це зрозуміти, висловити. Бо все, що зараз робиться і в культурі, і в побуті, закладає підвалини колективної пам’яті, яка піде далі за нас.
«МОВЧАННЯ СТАЛО ЧАСТИНОЮ НАШОЇ КУЛЬТУРИ»
— Зазвичай люди уникають згадок про трагедію, біль. Де ви берете цю сміливість, щоб іти прямо до суті?
— Це насправді страшенно боляче. І мені було б зараз легше писати вірші про кохання чи пейзажну лірику. Але в одній із моїх поезій ліричний герой каже, що не вірить жодному, хто зараз говорить без зерня горя під язиком. Я можу підписатися під цими словами не тільки як автор, а й як людина свого часу, бо не вірю літературі, яка пишеться зараз у відриві від реалій. Ідеться не про те, що це має бути агітка чи памфлет, щось настільки пряме. Але література, в якій духу часу не відчутно на рівні метафори, на рівні нерву, для мене непереконлива, проте не кажу «літературно неякісна». Хтозна, можливо, зі сторічної перспективи ті тексти, що писалися з відчуттям нинішньої війни, й ті, в яких про неї не йдеться, здаватимуться однаково вартісними.
Крім того, мовчання стало частиною нашої культури. Скажімо, багато хто зі старшого покоління тільки на смертному ложі спромігся розповісти, що насправді відбувалося у час Голодомору. Люди мовчали і про репресованих, і про свій досвід спротиву… Це зробило всіх нас невротизованими, бо одні не проговорили травму, не відпустили її, як сказали б теперішні психоаналітики. А інші, не здобувши цієї інформації прямим текстом, отримали її на генетичному рівні, на рівні виховання. Бо такі травми просто так не минають: те саме відчайдушне копання бараболі, запасання закруток на зиму — це пам’ять про голод. Ірраціональний страх, який живе в нас і тепер. І страх говорити теж, у принципі, росте з масиву замовчуваного. Тому мені здається, що хоч як не було б боляче, треба максимально висловлювати все, що відбувається зараз.
Нині ми тільки починаємо виходити з цієї культури мовчання. Мені здається, що безумні фейсбучні сварки, образи у публічному полі, яких ми завдаємо, — це травма цього виходу. Ми пробуємо говорити, але не вміємо. І в нас це виходить, знаєте, як у дітей, які намагалися щось сказати, але сказали зовсім не те, що хотіли, а ресурсу пояснювати по-іншому немає, то вони взяли й просто побилися між собою. На жаль, інакше поки не вміємо. Культура діалогу мусить відтреновуватися. Особливо це важливо в час гібридної війни — бо це війна понять, концептів, інформаційних технологій, симулякрів, які виростають із непроговореності й нечітких формулювань.
«НАМ НЕМАЄ ЧОГО ДІЛИТИ»
— В одному з інтерв’ю газеті «День» ви сказали: «Ми є поетичною нацією, і досі дуже зав’язані на слові, усі ці суперечки щодо літературного канону та ідолів літератури підтверджують, що ми не перейшли у прагматичнішу царину. Залишилися розспіваним поетичним народом, але водночас мало говоримо між собою, мало існуємо у просторі спільної мови». Як знайти слова, щоб говорити до українців із різних куточків країни, які мають різну історію, різне минуле?
— Це насправді одне з найважчих питань. Бо біда й перевага України в тому, що вона, за мірками Європи, величезна. Перевага, бо війна, яка точиться тепер на сході, накрила б усю країну, якби Україна була менша (як це трапилося в Боснії, Хорватії).
З іншого боку, Україна величезна за своєю протяжністю і об’єднала людей з дуже різним досвідом. У просторі загальних тем ми чудово співіснуємо, але якщо раптом починаємо з’ясовувати стосунки, то заводимося і про «донбасян», і про «галіцаїв», тобто проявляються різні типи національної травми. Проблема в тому, що в нас немає досвіду розмови про них на загальногуманістичному рівні, щоб пояснити: навіть якщо джерело травми, її характер були відмінними, то механізм, її наслідки — однакові; нам немає чого ділити.
Зараз ми часто звертаємося до історії перших визвольних змагань. Одна з найочевидніших причин їх поразки 100 років тому — відсутність сталого спільного знаменника у рушійних сил. І тепер немає іншого рецепту, тільки почати говорити й повторювати, хоч як важко було б: нічого не замовчувати, нічого не перетворювати на сірий шум, називати речі своїми іменами, прояснювати непроговорене в минулому.
Зараз маю величезне хвилювання щодо того, як будемо говорити зі сходом, коли його повернемо. Багато людей перебуватимуть в опозиції до нашої ідейно-естетичної системи. Як із ними говорити, з чого починати, як вислухати їх, що пояснити? Більше того, якщо проаналізувати ще глибше причини того, що зараз маємо: де ми схибили, чому дика фантазія про бандерівську хунту переважила раціо? Я не знаю відповіді. Як пояснити людям, що ось тут їхня фантазія закінчується і починається реальність, яка виглядає зовсім інакше, ніж вони собі уявляють? Величезне завдання і політичне, і публічних інтелектуалів зокрема — випрацьовувати цю мову. І культура публічної дискусії, якої ми вчимося, — це, мені здається, перший крок до того, що ми будемо робити в українському Криму і Донбасі.
КОШИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ, З ЯКИМ ВАРТО ЙТИ В МАЙБУТНЄ
— А як вам приклад США, які, здається, свою ідентичність побудували на основі спільного майбутнього? Чи могли б українці зробити щось подібне? І взагалі, наскільки часто ми говоримо про майбутнє України і те, як ми його бачимо?
— Мені теж здається хорошим цей американський підхід. Від якогось моменту ми домовляємося про обнулення всього, що було доти. Ми знаємо, що американські шукачі щастя залишили вдома різний досвід, але, приїхавши у США, почали свою нову історію — історію держави й нації — з нового аркуша.
Для українців це життєздатний сценарій на сьогоднішній момент, коли в нас є тяжкі взаємні образи навіть усередині країни, не кажучи вже про стосунки з близькими сусідами. Нам, власне, варто бодай уявити таке обнулення і національну ідею, з якою ми живемо далі. Звісно, потрібні чіткі формулювання і прагматичне бачення майбутнього. А для цього варто жити не лише сьогоднішнім днем, потрібне стратегічне планування хоча б на кілька найближчих років уперед. Натомість ми майже у кожному публічному з’ясуванні стосунків із кожною новою спробою заглибитися в питання національної ідеї і всього, що з нею пов’язано, скочуємося у минуле. Від розмов про «попередників» до різанини в часи Хмельниччини.
Уже давно варто оперувати категорією саме політичної нації, перестати мірятися генетикою. Можливо, нам потрібен свідомий внутрішній мораторій на подібні прорахунки. Усього, що ставалося колись, ніхто не заперечує, але якщо ми й далі будемо ламати списи навколо минулого, то ніколи не підемо далі. Ось тут і зараз ми домовляємося, що з цього моменту всі, хто поділяє нашу ідею, є українцями. І ці всі базові, підставові речі нам насправді потрібно артикулювати, скласти їх у кошик національної ідеї та йти з нею в майбутнє.
«НЕ ТРЕБА ЗРІКАТИСЯ СВОЄЇ ПОЕТИЧНОЇ НАТУРИ, АЛЕ ТРЕБА ПРОПОНУВАТИ СВІТОВІ ЩЕ ЩОСЬ, ОКРІМ НЕЇ»
— Повертаючись до наведеної цитати. Чи бракує нині українцям прагматичності?
— Звичайно, нам її бракує. Зокрема, у нас звично очікують саме від письменників, поетів, публічних інтелектуалів, щоб вони відповіли на гострі політичні питання — наприклад, як нам повернути Донбас. Не можна сказати, що ця наша логоцентричність — зовсім погана риса. Вона добра для нації, яка себе сформувала для держави, яка має повний контроль над кордонами, не веде військових конфліктів на своїй території. Тоді цілком можна зосередитися на високих, майже античних матеріях, шукати сенсу буття людини, держави, права тощо.
Але зараз треба робити максимально конкретні речі, й їх мають робити прагматики, менеджери. Проте вербальна робота, робота зі смислами, також важлива — наприклад, треба вміти дохідливо пояснювати громадськості, що робить влада, як стратегує президент. Ця комунікація — зараз теж велика проблема: бракує дискусій і тлумачень, не тільки на рівні промови на параді, а на рівні щоденних сенсів і «дрібних великих» кроків, які на перспективу є не менш важливими, ніж, наприклад, реформа армії. Що більше проблем прокомуніковано, то менше шансів, що суспільство вчергове «купиться» на порожні й небезпечні гасла. Отож, не треба зрікатися своєї поетичної натури, але треба пропонувати світові ще щось, окрім неї.
«МИ НЕ МОЖЕМО ЗУПИНИТИСЯ В АНАХРОНІЧНОМУ СВІТІ»
— Ще трохи хотілося б поговорити про ваш фестиваль «Острів Європа». Ви робите акцент на малих літературах?
— Так, щоправда, ми вживаємо означення «камерні мови й літератури», щоб не занижувати градус говоріння про них, буцімто вони є малими, у сенсі «маловажливими». Ідеться про те, що вони просто є камерними, внаслідок меншої кількості носіїв чи «незасвіченості» мови у світовому контексті. Інколи просто немає перекладачів із певної мови, наприклад, з албанської на українську. Тож і виходить, що посередині Європи є прекрасна, загадкова країна, про яку ми практично нічого не знаємо.
— Які результати фестивалю, наскільки вдалося реалізувати його концепцію?
— Мені здається, що пілотний фестиваль вдався. Ми виходили з усвідомлення того, що Вінниця завжди була культурним перехрестям і мультиетнічним середовищем, у якому динамічні практики виникали внаслідок співіснування українців, євреїв, поляків, вірмен, росіян і ще низки народів і національностей. Наш підхід — спільний знаменник того, що ми робимо і в межах фестивалю, і в рамках діяльності своєї громадської організації, — різноманіття породжує вагоміші й важливіші плоди. Треба бути свідомим того, що світ більший, ніж ти бачиш у межах своєї кімнати чи вулиці. І ми намагалися це показати, привізши авторів, менше знаних у нас через те, що вони досі не перекладені українською, які, проте, озвучують важливі для України речі. Плануємо і надалі продовжувати цю лінію.
Для України дуже важливо тепер, коли вона травмована і зосереджена на своєму болі, не забувати, що у світі існує хтось, щось, крім неї. Можна придивитися до досвіду тих людей, які аналогічну травму вже долали, як ті самі боснійці, подумати, якими методами можна з цим працювати. У світі завжди є ще щось, крім національного болю й трагедії, — він не зупинився. І нам потрібно буде жити в ньому.
Потрібно розуміти, що колись війна припиниться, або ми навчимося жити з нею у фоновому режимі, як Ізраїль. Тож будемо змушені рухатися далі, не зможемо зупинитися в анахронічному світі. Бо він піде на десять років уперед, а ми тільки оговтаємося і скажемо тоді: «А де всі?» Ми повинні слухати поліфонію довкола нас, це збагатить і, не виключено, допоможе впоратися з нашими проблемами. Це одна з місій нашого фестивалю, і думаю, ми й надалі будемо на ній наполягати.
СИЛА І СПОКІЙ У ТЕПЕРІШНЬОМУ І В МАЙБУТНЬОМУ
— А який ваш особистий досвід співпраці з боснійськими авторами?
— Мій досвід перекладацької роботи дуже позитивний. З тамтешніми авторами, видавцями я завжди мала чудову співпрацю. По-перше, це маленька країна й мова, не розбещена увагою. Їм інколи навіть важко повірити, що вони комусь у світі цікаві. Мені особисто завжди йшли назустріч: за символічні гроші продавали права на книжку чи взагалі відмовлялися від винагороди, консультували, підтримували. Маю багатьох друзів серед боснійських письменників. А те, що ця країна й досі недостатньо відома для нас, свідчить більше не про них, а про нашу інертність в освоєнні світу.
— Як вважаєте, наскільки ми цікавимося навіть нашими сусідами чи слов’янами загалом?
— Це нагадує синдром дитини, яка живе поряд зі школою і постійно запізнюється. Вона не виходить заздалегідь і думає, що завжди встигне. Ось так і зі слов’янськими народами. Ми живемо близько і думаємо: ми ж такі схожі, ми й так все знаємо, Кустуріца нам усе показав про Балкани і т.д. А все насправді складніше, усе значно тонше.
Це те, що Міленко Єрґович називає терором малих відмінностей. Є начебто незначні, але питомі, принципові деталі, які визначають самість народу, відрізняють його від на око дуже схожого. Буває так, що їх ніхто не зауважує, поки не настає критичний момент. А тоді ці деталі стають тригерами, з яких розростається національне протистояння. І на них будуються нездорові національні програми, які унеможливлюють подальше існування разом.
Я зараз навіть не про Росію говорю. Є ті самі поляки, з якими в нас діалог загострився до неможливості останнім часом. Білоруси, якими ми не цікавимося насправді. А це важливезний мікрокосмос, це трагедія мови, яка посеред Європи зникає в нас на очах, яка живе зусиллями письменників, інтелектуалів. До нас на фестиваль приїздили білоруські автори — Альгєрд Бахаревіч, Юля Цімафєєва і Сяргей Шупа. Послухавши їх, розумієш, що ми не усвідомлюємо ні масштабів тамтешніх інтелектуалів, ні національної трагедії, яка там розгортається. Пересічний українець сприйматиме Білорусь доволі карикатурно: бульба, бацька, добротні молокопродукти в маркеті, російський сателіт — такий асоціативний ряд.
А ось, наприклад, історія від Сяргея Шупи — це білоруський письменник і журналіст, який зараз живе у Празі й має складні взаємини з режимом у своїй країні. Він презентував у Вінниці чудову книжку «Падарожжа в БНР» — це екскурс у події сторічної давності, у період становлення Білоруської Народної Республіки, яке відбувалося паралельно з УНР. І УНР, яка, на стереотипну українську думку, ледь трималася, мала голу-босу армію, виявляється, підтримувала БНР фінансово. Ми не були самотньою випадковістю і здатні були допомогти сусідам. Такими конструктивними історіями потрібно описувати себе колишніх, тоді сила і спокій у теперішньому й майбутньому стануть закономірними.
Марія ЧАДЮК