Історія гурту "ТіК" розпочалася навесні 2005 року, відтоді він збирався на репетиції й потроху здобував популярність. Фронтмен гурту Віктор Бронюк у 2006 році написав пісню «Олені» та записав її разом із гуртом «Ляпис Трубецкой». Твір одразу став візиткою «ТіКу» та піднявся на найвищі сходинки українських радіостанцій. Сьогодні фронтмена гурту впізнають на вулиці, беруть автографи та фотографуються. «ТіК» виступає на найтоповіших фестивалях України, а також за кордоном. Про життя гурту, музику та концерти у прифронтовій зоні Віктор Бронюк розповів в інтерв'ю кореспондентові Укрінформу.
– Чи легко вашому гурту потрапити на радіо або телебачення?
– У нас із цим ніколи не було проблем. Ми гурт провінційний і живемо у Вінниці до сьогодні. Там відвідувати якісь музичні тусовки не завжди є можливість та і, власне, бажання. Коли є потреба в тих чи інших авторів програм, то вони запрошують, ми формуємо графік і приїжджаємо. Завжди є бажання поділитися, нам приховувати нічого.
– Як змінилося життя гурту після збільшення українських квот на радіо та телебаченні?
– Ми особливо не відчували нічого як до, так і після. З самого початку були «неформатом» для радіостанцій. Я досі не розумію, що таке «формат», але є вимоги ринкові. Для того, щоб твій продукт крутили радіостанції, треба формувати його відповідно до вимог споживача. Ти хочеш, щоб твою музику крутили на радіо, але ти записав її незрозуміло де. Приходиш на радіо, і там тобі скажуть, що вона випадатиме з загального контексту. Але сьогодні є інтернет, і він дає широкі можливості. Якщо є бажання рухатись, то для цього є все. Головне – це не боятися показувати свій музичний продукт і виносити його в маси.
– Хто приходить до вас на гастролі і чи є ті, хто їздять за вами по концертах?
– У нас шокова вікова категорія. Я завжди жартую, що до нас приходять у соціальному зрізі від студента до президента та від піонера до пенсіонера. Мене тішить той факт, що на концерти йдуть родинами. Нерідко можна побачити, що в одному ряду сидять тато, мама і дітки. Є таке, що приїжджають люди з інших міст і навіть країн. Це завжди тішить. Коли працювали в прикордонній зоні, біля польського кордону, українці з Польщі приїжджали на концерт. Працювали нещодавно в Ізмаїлі – й там були люди з Болгарії, Молдови та Румунії. Було таке, що автомобілем їду Європою, а на болгаро-румунській переправі йшов митник, який колись стажувався на кордоні Румунія-Чернівці, і він мене впізнав. Каже, що знає мене як українського співака. Це приємно.
– Ви їздили з концертами за кордон. На вашу думку, де в світі найбільше цікавляться українською музикою і з чим асоціюють Україну?
– Якщо відверто, то не цікавився такою статистикою. Те, що сьогодні є інтерес до України та українського і те, що певні мистецькі та культурні заходи набувають трендовості – це дуже класно! Для того, щоб вони мали успіх на світовому рівні, варто враховувати умови ринку. Все ж таки, якщо ми хочемо показати Україну в площині усього світу, то це потрібно робити в позитивному сенсі. Нещодавно був за кордоном, і там мене запитали – звідки я. Відповів, що з України. Мені одразу кажуть: "А, та це Янукович, корупція, Чорнобиль і бандити". На жаль таке явище є.
– Вигідно заробляти музикою в Україні чи варто їхати деінде за кордон, наприклад у Москву?
– Ми ж не поїхали. І ніколи туди не збиралися. Колись нас запросили у Москву на фестиваль "5 зірок". Ми туди поїхали з піснею "Олені" та пройшли фінальну серію. Було це ще в 2008 році, коли потрапили в ту тусовку. На той час я працював у Вінницькій міськраді. Вони не розуміли того, що можна працювати чиновником і займатися музикою. Нас тоді запитали: "А можете заспівати пісню "Олені" російською мовою". А я перепитав, як вони собі це уявляють. Після цього встав Кобзон і каже українською: "Хлопці, співайте українською, а я їм буду перекладати"… Місяць чи півтора тому нам дзвонили з Пермі та запитували, скільки буде коштувати, щоб гурт ТІК приїхав на концерт до них. Я відповів, що насправді це їм буде коштувати небагато: потрібно лише купити та заправити танк, на якому ми і приїдемо.
– Тобто якщо запропонують, то погодитесь тільки на танку?
– Ну, чому тільки на танку? У нас є багато гарних бойових машин. Жарти-жартами, але чому я маю їхати в країну, яка прийшла забрати територію моєї держави, яка вбиває моїх друзів і родичів? Чому після цього я маю до них їхати і співати для них пісні? Якось цього року вже не дуже дзвонять, але минулі роки було багато дзвінків із Криму. Дзвонили і запрошували: "Приїжджайте, та чого ви? Ми ж хочемо, щоб ви приїхали, бо коли ви приїжджали, то було супер". Ми приїдемо туди, коли там буде український прапор, а зараз не маємо такого бажання.
– Як ставитеся до колег, які їздять до Росії з концертами?
– Я до них не ставлюся. У кожного своя голова на плечах, їм є по 21 року, вони самі розуміють, що роблять. Засуджувати їх – невдячна справа. Всі ходимо під одним Богом. У мене двоє малих дітей, і може, колись ще й онуки будуть. Мене вони запитають – що дід робив у цей час, а мені важливо, яку я дам відповідь. Я відповім, що не сидів у льоху, коли треба було. Коли хтось вважає, що музика – без кордонів та аполітична, то це звичайно добре, але коли ворог приходить на твою землю, то потрібно змінюватись у своїй голові й змінювати пріоритети.
– Їздили в АТО підтримувати хлопців та на прифронтові території з концертами?
– Так, і їздимо досі. Я пам'ятаю перші дні звільнення Краматорська, коли на площі зібрався багатотисячний натовп людей, і коли нам наші колеги, які працювали в міжнародних місіях, повідомили, що їм заборонили виходити на вулицю, бо була 90-відсоткова ймовірність терористичних актів. І тут ти стоїш на сцені, і боїшся, бо в якогось придурка може хватити клепки кинути гранату, або лишити десь пакет. І ці думки досі не покидають, бо країна живе у стані війни. Скупчення людей для неадекватних ворогів нашої держави є гарною мішенню.
Коли працювали в Торецьку, люди стояли під деревами і боялися виходити. Нам потім розповідали очевидці, що ми зробили велику справу, бо в цих людей уже кілька років відчуття непотрібності. Каже: "Я сьогодні бачила сім'ю, яка ходила голосувати за вождів так званих курячих республік, а в кінці вашого виступу вони кричали: Слава Україні!". Тобто є якась робота, яку ми також маємо робити. Згадуються 2014-2015 роки, коли купувались та відвозились туди автомобілі. Мене дивують питання про те, скільки ми витратили на допомогу в ті часи. Я кажу, що не збирав таких відомостей. Побувавши там, уже не зможеш бути таким, як раніше. Коли ти бачиш це на власні очі, то можеш аналізувати процес і робити адекватні висновки.
– Розкажіть історії, пов'язані з поїздками.
– Неодноразово доводилось бувати на передових позиціях і виступати на танках і бойових машинах. Торік працювали в Донецькій області й вирішили – поки був час – приїхати в акустиці зіграти хлопцям. А в нашого тромбоніста дуже сильна алергія на амброзію. І якраз період її цвітіння. Він увесь червоний. Ми трошки попрацювали, а з нами їхав мій кум Юра, який написав свою книжку, і от, поки хлопці перепочивали між піснями, я представив Юру, і він розповідає. У нього було що розповісти, слова підійшли. Слухачами були хлопці, які знали один одного не один рік. У цей час, коли Юра розповідав, збоку стояв тромбоніст, і з очей у нього котилися сльози. У якийсь момент, коли люди його побачили, то виникла довга пауза. Ніхто крім мене не знав, що в людини алергія. Я потім втрутився і сказав: "Не переживайте, це в людини так проявляється алергія".
– Що казали вам люди на окупованих територіях?
– Коли ми працювали в Авдіївці, люди підходили і казали: "Ми пригадуємо ваш приїзд. Пригадуємо, що ви не побоялися". Підходили чоловіки зі сльозами на очах: "Ви ж передайте їм у Києві, що тут не всі сепари, тут є нормальні, адекватні люди, і ми цінуємо, що ви до нас приїжджаєте". З одного боку, сумно, але люди вже мабуть звикли до війни. І вони живуть з війною, а хтось на ній заробляє. Сьогодні дуже мало хто говорить, як ми будемо жити після війни. Як і всі війни, ця скоро закінчиться. Прийде такий день, коли треба буде розуміти, що робити далі. Це дуже важкий процес, й Україна ще досить довго відхаркуватиме ці воєнні події, бо це непростий період для будь-якої країни. Напевно для кожного громадянина важливо якісно виконувати свою роботу, незалежно від того, де ти. Чи ти учень за партою, чи президент країни, чи водій громадського транспорту, чи співак.
Дмитро Семенюк
Фото автора