Останнім часом на Вінниччині активно розгортається мережа місцевих пожежних команд, фінансованих з місцевих бюджетів – зазвичай, сільських та об’єднаних територіальних громад, які отримали відчутні фінансові ресурси в результаті децентралізації. Повідомлення про створення таких пожежно-рятувальних підрозділів надходять майже щотижня – і це напрочуд позитивно, оскільки відтепер мешканці сільської місцевості можуть почувати себе більш захищеними. До речі, варто зауважити, що на Вінниччині керівництво ГУ ДСНС та органи місцевого самоврядування спромоглися швидко налагодити конструктивну співпрацю у цьому питанні – а такими темпами розвитку мережі місцевих пожежних команд можуть похвалитися далеко не всі регіони України. Є достатньо підстав сподіватися на те, що за активного сприяння територіальних структур ДСНС, які допомагають із технікою та професійною підготовкою особового складу місцевих пожежних команд, та системною підтримкою органів місцевого самоврядування, зацікавленого у створенні дієвої системи пожежної охорони, ця мережа буде збільшуватися й надалі.
З іншого боку, доводиться констатувати, що переформатування системи пожежної охорони, гучно анонсоване керівництвом МВС два роки тому, у вересні 2016 р., відбувається не зовсім так, як передбачалося – зрештою, це було очевидно ще до початку цієї реформи. На щастя, потихеньку забули про чудернацьку пропозицію комплектувати добровільну пожежну охорону з числа учасників АТО, які замість грошової винагороди за свою небезпечну роботу мали б отримувати… консультації психологів. Завдяки децентралізації, органи місцевого самоврядування стали провідними ініціаторами створення мережі місцевої пожежної охорони – саме з місцевих бюджетів, зазвичай, оплачується і праця нібито «добровільних» пожежних (бодай у скромних розмірах, але стабільно), і утримання приміщень, а подекуди й придбання необхідного технічного устаткування.
Втім, вже найближчим часом вкрай гостро постане питання соціального захисту особового складу місцевої пожежної охорони, а саме пенсійних виплат на випадок травмування при виконанні пожежно-рятувальних робіт (про гірші прецеденти й згадувати не хочеться). Адже наразі зберігається кричущий дисбаланс між рівнем соціального захисту бійця ДСНС (зі статусом особи рядового та начальницького складу), який на випадок шкоди здоров’я при виконанні службових обов’язків отримує цілком пристойну разову грошову компенсацію та пенсію в разі настання інвалідності (відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»), і співробітником «добровільно-самоврядної» місцевої пожежної команди, який за аналогічних обставин може претендувати хіба що на пенсію за інвалідністю внаслідок трудового каліцтва, відповідно до пп. «а», «д», «е» ст. 26 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (для практичного розуміння формату: у 1995 р. я отримав ІІ групу інвалідності, отримавши тілесні ушкодження de jure внаслідок “нещасного випадку на виробництві», а de facto при запобіганні терористичному акту – в будь-якому разі у надзвичайній ситуації, тож тепер щомісяця із відчуттям глибокого задоволення спостерігаю поповнення пенсійного рахунку аж на ₴1786).
Сподіваюся, з міркувань базових стандартів здорового глузду ми також не обговорюватимемо прожекти соціального страхування місцевих пожежних за рахунок сільських бюджетів. Чого нема – того не буде. У всякому разі – найближчим часом.
Раніше, коли добровільна пожежна охорона в Україні функціонувала переважно у форматі товариств, які займалися встановленням на підприємствах вогнегасників, щитів та табличок, організацією складань пожежно-технічних мінімумів та шкільних екскурсій до пожежних частин, питання соціального захисту вогнеборців-волонтерів, надання їм рівного із бійцями МНС/ДСНС статусу важко було визнати актуальним. Але зараз, коли до функціоналу умовно «добровільних» місцевих пожежних команд віднесено й практичне пожежогасіння (бодай переважно в умовах малоповерхової забудови у сільській місцевості), проблему правового дисбалансу між двома форматами пожежних-рятувальників потрібно вирішувати – при тому оперативно. В іншому випадку, вся мережа місцевої пожежної охорони перетвориться на бутафорію: в прямому сенсі – хто захоче лізти у вогонь, знаючи, що в «разі чого» ніхто не подбає про його реальний соціальний захист і майбутнє родини?
Скажу більше: навіть у контексті морального заохочення «самоврядно-добровільні» пожежні дискриміновані в порівнянні з персоналом ДСНС. Скажімо, відомчою заохочувальною відзнакою МВС «За відвагу у надзвичайній ситуації» нагородити співробітника місцевої пожежної команди аж ніяк не можливо – навіть якщо він при ліквідації пожежі виявить героїзм. Зрозуміло, тут питання не до теперешніх очільників ДСНС та МВС – прокрустові обмеження щодо кола осіб, яких можна нагородити відомчими заохочувальними відзнаками, були закладені ще Указом Президента №365/2012 від 30 травня 2012 р.
Протягом останньої парламентської каденції було внесено лише два законопроекти (№№4011а, 7006), які сяк-так мали врегулювати правовий статус добровільної пожежної охорони в України. Але обидва були відкликані, тож тепер у цьому питанні маємо нуль варіантів розв’язання. Невже нікому не потрібно?
Можна скільки завгодно захоплюватися досягненнями пожежного волонтерства в європейському форматі, вкладати чималі кошти з місцевих бюджетів в технічне обладнання, грамотно навчати квазі-добровольців (з поваги до професії не наважуся назвати їх заробітчанами), але на чистому ентузіазмі реального позитивного ефекту не досягти.
Допоки не буде кардинально вирішене питання вдосконалення соціального захисту персоналу місцевих пожежних команд (бодай в контексті виплат на випадок травми при виконанні «добровільно взятих на себе обов’язків», пенсійних пільг тощо), мережа підпорядкованої органам місцевого самоврядування пожежної охорони буде неефективною.