Альтернативою соцопитуванню є підслуховування розмов у громадському транспорті. Власне, у мене виходить підсідати на чужі розмови, навіть коли я цього не хочу. Вінничани досить відверті люди й мало криються, коли мова заходить про заробітки, майбутнє дітей чи бажання купити бодай якусь нерухомість. Слухання громадської думки у тролейбусах і трамваях приводить до розуміння, що ця громадська думка носить сезонний характер. Чомусь ближче до осені діалоги та монологи точаться, зазвичай, навколо трудової міграції. Видно, даються взнаки спорожнілі родинні бюджети, з яких гроші повиїдали літні відпочинки, підготовки до навчання дітей у школах та вищих навчальних закладах і знання, що невдовзі буде холодно, а відтак за комуналку доведеться викладати ого-го.
Треба їхати, – так зазвичай починається розмова, якщо її підслуховувати відразу. – Бо всі поїдуть, одні ми лишимось як ідіоти.
Із введенням безвізового режиму хвиля заробітчанства переросла, практично, в дев’ятий вал. Їдуть на кілька місяців до Польщі – збирати врожаї, на рік-два у Німеччину – доглядати за дітьми та на будівництва, на п’ять – до Чехії – на заводські конвеєри. Одні повертаються розчаровані та знесилені, інші лишаються на заробітках надовго. Бо ж заробивши першу тисячу євро та вклавши їх у щось важливе, доводиться ще і ще накопичувати ту валюту, аби добудувати, довчити, доскладати.
Я, як колишня гастарбайтерка, знаю, яке воно те заробітчанство в реалі. Адже ті, хто лишається тут, бачать лише один бік медалі. Вони заздрять мігрантам, коли ті приїздять на гостину додому. Із захопленням слухають розповіді, часто присмачені видумками, бо ж так цікавіше; облизують поглядами машину, яку пригнав сусід; медитують на будинок, який з кожним роком виростає на півповерхи. І думають собі – от би мені так! Випускаючи із виду – через що доводиться проходити нашим роботягам, аби заробити ту валюто-копійку.
Воно звичайно – тамтешні зарплати не можна навіть близько порівнювати з тутешніми. Проте, існує безліч але… Мало хто наперед замислюється про емоційно-психологічну складову. Людина на кілька років занурюється у незвичну їй атмосферу – мовні бар’єри, інша ментальність, відрив від родини. Хтось, зараз читаючи цей блог, іронічно посміхнеться – мовляв, яка дрібнота ті душевні терзання та ностальгія за Батьківщиною. Але так вчинять хіба ті, хто тільки хотів поїхати на заробітки та жодного разу так і не наважився. І оте ілюзорне сприйняття закордонних трудових мандрів примушує бачити реальність крізь призму рожевих окулярів.
Я тут зовсім не намагаюсь відговорити народ від рішення їхати заробляти тверду валюту, бо ж розумію – це для когось чи не єдина можливість вижити, або жити, як сучасна людина, а не радянська. Просто хочу поділитись досвідом. Для загальної інформації.
Зеленішої трави, взагалі, не існує, всюди – просто різні відтінки. Потрібно усвідомлювати – ніде в світі не платять гроші за байдикування. І коли вже зібрались їхати гарувати у засвіти – принаймні розуміти – доведеться багато у чому собі відмовляти: у повноцінному сні, у спілкуванні рідною мовою, буває – навіть у їжі.
Я рік жила й працювала у Берліні. Гасала по цілому місту й прибирала оселі місцевих жителів. Щобільше набирала собі роботи – то менше сумувалось за домом (не було часу на такі витребеньки), і гладшали кишені від шелепких папірців (купюра до купюри й перев’язати гумкою). Але пропрацювавши кілька місяців у такому шаленому темпі, зрозуміла – по-перше, я віддаляюсь від своїх дітей, яких лишила в Вінниці, по-друге: у мене з’являються проблеми зі здоров’ям (опорно-руховий апарат) і по-третє: я можу втягнутись й усе життя так і пробігати, фігурально висловлюючись, зі шваброю в зубах. І від розуміння цих простих істин я повернулась додому без особливих душевних травм. І дуже цьому рада, бо ж змогла самореалізуватись тут – в Україні, у рідній Вінниці.
Нещодавно мене запрошували на зустріч зі студентами, читати лекцію про плюси та мінуси трудової міграції. Бо ж молоді вінничани в основній масі не бачать тут свого майбутнього: часто чули розмови дорослих про те, що в Україні немає його, цього майбутнього, а є воно тільки за кордоном. Їхні батьки, можливо, надолужуючи те, чого їм самим хотілось, але не змоглось – відсилають свої чада вчитись у європейські міста. Один чоловік після лекції підійшов до мене і розповів, що він примусив свою дочку їхати на навчання до Польщі, бо ж «ні для кого не секрет, що там краще». Вона під тиском погодилась. І от минуло два роки, й чоловік скаржиться мені, що дочка взагалі віддалилась від родини, ніби як навіть соромиться батьків. При тому навчання в університеті покинула й пішла працювати офіціанткою – так можна заробити. Цей чоловік зі сльозами на очах сказав мені: «Якби я сам туди поїхав та пожив там, попрацював, побачив що до чого, можливо я б не побажав такої долі дочці. Але я довірився друзям, які на всі боки розхвалювали закордонне життя». Я не знала, що відповісти тому чоловікові, бо ж упевнена, якась частина українців дуже добре асимілюється та адаптується у Європі. Інші ж або живуть там з розбитим серцем, або повертаються до розбитого корита сюди. Звичайно, повертаються в дім, на машині, з грішми, але часто-густо в порожній дім, до рідних, які дивляться на них лише, як на джерело матеріальних надходжень, до дітей, зв'язок з якими втрачено, і які так само вимагають від батька-матері як не нові мешти-джинси-шкірянку то квартиру-машину-працевлаштування за кордоном.
Як тележурналістка часто знімаю сюжети про відкриття на Вінниччині нових підприємств, заводів, фабрик. І мене це тішить, бо ж майорить надія – ті люди, які вже пакували валізи на від’їзд, передумали й лишились вдома, знайшовши роботу поряд із родиною, приносячи в дім нехай не захмарний, але постійний прибуток.
А втім, поїхати можна…не надовго…аби порівняти на власному досвіді й зрозуміти – у нас тут трава настільки зелена, що можна й не задивлятись на чужу.