Що приховують вінницькі підземелля?

Міський фольклор приписує вінницьким «катакомбам» моторошні таємниці

Тут сфотографували привид монаха, досі знаходять артефакти, залишені городянами і завойовниками упродовж чотирьох століть. Кажуть і про небезпечні морові поховання та забуті нацистами скарби і військові секрети. А ще припускають, що підземелля тягнуться на багато кілометрів поза містом. Що ж там є насправді нікому достеменно невідомо, бо попри епізодичні спроби їх дослідити ніхто досі не створив навіть достовірної схеми їх розташування.

Останній сплеск цікавості до вінницького підземного світу стався у березні, коли на подвір’ї колишнього домініканського монастиря, а нині Свято-Преображенського собору УПЦ утворилося провалля, яке відкрило прохід до вісімнадцятиметрового підземного ходу з мурованим склепінням. Відтак, про вінницькі «катакомби» заговорили знову, зокрема, як про потенційно привабливу для туристів атракцію. Поки що потрапити на екскурсію можна тільки до таємничого підвалу колишнього капуцинського монастиря. Що ж до майбутнього решти підземель, то воно залишається невизначеним.

ПІДЗЕМЕЛЛЯ ЯК ПОРЯТУНОК

Вінницькі «катакомби» – це насправді дуже умовне поняття. Коректніше казати по якусь не до кінця відому нам систему підземних ходів, підвалів під тим, що ми називаємо історичним центром Вінниці. Умовно вони розміщуються на ділянці від сучасного центрального мосту через річку Південний Буг на сході до площі Гагаріна – території колишнього Калічанського ринку, або яру Каліча на заході. Їх загальна протяжність – понад кілометр. Чи знаємо ми достеменно, що у Вінниці є розгалужена система підземних ходів, поєднаних між собою? Ні, ми здогадуємося і робимо певні припущення. Чи є чіткі документальні підтвердження, що під час спорудження того чи іншого монастиря були якісь певні напрацювання щодо ідеї отакого спільного суміжного використання підземної лінії міста? Ні, нема, і це теж велика проблема. Сьогодні так звані вінницькі катакомби – це сукупність частини наукових фактів, частково – археологічних досліджень і величезної кількості міфів, історій та міського фольклору», – розповідає директор КП «Центр історії Вінниці» Олександр Федоришен.

Вид на збережену частину стіни Мурів

За його словами, територія, під якою пролягають підземелля, котрі можна називати класичними катакомбами – це комплекс історичних пам’яток “Мури” і те, що навколо них. Зокрема, йдеться про сукупність у середмісті колишнього монастиря єзуїтів та монастиря домініканців, у приміщенні яких наразі розташовані обласні краєзнавчий та художній музеї, Спасо-Преображенський собор УПЦ, Державний архів Вінницької області та вінницький технічний ліцей. Умовно цей «квадрат» обмежується вулицями Монастирська, Мури, Соборна та Шолом-Алейхема, а також суміжною з ним територією.

Зауважимо, цей комплекс споруд – це перші муровані будівлі у Вінниці, які ведуть свій літопис з 1611 року, коли за часів Речі Посполитої до міста прийшли єзуїти і згодом почали будувати кляштор. На ренесансну з елементами раннього бароко архітектуру наклала відбиток постійна загроза татарських набігів із близького Дикого Поля та козацьких виступів. Отож, єзуїтський комплекс розбудовувався як фортеця, за що й отримав назву «Мури» (від латинського murus – стіна). Трохи пізніше поряд із ним свій кляштор почали будувати домініканці. Тепер до “Мурів” відносять і цю територію.

Ще пізніше, 1746 року, до міста прийшли монахи-капуцини, які заклали свій монастир, щоправда, західніше метрів на 100 і «через дорогу» від “Мурів”. Він також був оточений міцними стінами.

Саме із цими трьома монастирями та їхніми оборонно-побутовими потребами історики і пов’язують появу підземель у центрі міста.

Підземелля цієї ділянки можна називати катакомбами, тому що увесь цей комплекс був цитаделлю, останнім форпостом під час нападів загарбників, що може стримати ворога коли він прорвався через передні краї оборони. На жаль, у Вінниці не було якісної захисної системи – лише дерев’яний частокіл і земляні вали, які для серйозного ворога суттєвою перешкодою не були. Наприклад, у випадку оборони Іваном Богуном Вінниці у 1651 році саме “Мури”, принаймні, так вважає більшість науковців, стали точкою опори для оборони і подальшого відродження міста. Для того, щоб ця цитадельна система – монастирська і оборонна водночас – могла функціонувати, вона мусила бути пов’язана з суміжними ділянками. Такі комунікації могли плануватися для підвезення провіанту, зброї, військової техніки, організації контратаки в тилу ворога, який тримає цю територію в облозі, або евакуації, – вважає Олександр Федоришен.

СПАДЩИНА КАПУЦИНІВ

Про те, що підземелля таки споруджувалися, певні історичні свідчення усе ж є. Принаймні, Костянтин Морозов – настоятель храму Св. Діви Марії Ангельської, який наразі функціонує на місці монастиря капуцинів, у книзі «І буде він вам свідком. Вінницький капуцинський монастир» пише, що про підземелля йдеться у монастирському літописі, рукописний переклад якого зберігається в Ягеллонській бібліотеці Кракова. У ньому йдеться, що тодішній вінницький староста Юзеф Чосновський у листопаді 1779 року «пофарбував вівтарі, збудував стайні й наказав провести підземний хід аж до річки»(…). Цілком імовірно, що новий таємний підземний хід, який вів із монастиря до урвища над річкою Буг, був сполучений з іншим історичним ходом, що вів до монастиря єзуїтів».

Автор пише, що вхід до цього підземного ходу – на другому поверсі підвалу у південній частині монастиря: «Імовірно, архітектори капуцинського монастиря використали вже існуючий хід від єзуїтського монастиря. І частина цього ходу стала другим поверхом підвалу монастиря капуцинів. Підземні ходи у ті буремні часи використовувалися як евакуаційні виходи у випадку збройних нападів або пожеж, які не були рідкістю в той період». Капуцинський літописець згадує, що у період з 1756 аж до 1760 року (тобто у часи будівництва монастиря) «відбувалися постійні сутички з гайдамаками».

До першого поверху підвалу колишнього капуцинського монастиря у рамках благодійної ініціативи релігійної громади наразі можуть потрапити екскурсанти. Та чи є він частиною отих класичних катакомб, про які розповідають вінничани? Олександр Федоришен каже, що і так, і ні.

Більша частина так званого мінус першого поверху монастиря – це їхні льохи, сутерени – господарські монастирські пивниці, у яких зберігали продукти, реманент і речі. Але там ще є мінус другий поверх на глибині 9 м від лінії самого костелу. Типологія цегли цього рівня значно старша за ту, якою вимуруваний мінус перший поверх. Отож, можна припустити, що йдеться про частину єзуїтського ходу. Та між ними є простінок, яких їх розмежовує, він замурований. Про щось говорити предметно можна тільки тоді, коли його зруйнують. Та громада католицького монастиря на це не готова, бо порушення цілісності цієї перешкоди може зашкодити будівлі – підвищиться вологість тощо. До того ж, звідти може «вийти» що завгодно, позаяк там є й холерні поховання вінничан. Їх у місті величезна кількість, і ми не завжди чітко знаємо, де саме вони знаходяться, – каже історик.

Узагалі, ховати чернечу братію під монастирями у криптах – це традиція більшості католицьких орденів. Але її знищили представники радянської влади, коли храм був уперше закритий і перетворений на авіаклуб ОСОВІАХІМ. Документальних свідчень про цей факт не збереглося, але є спогади парафіян 30-х років, які пам’ятають, що під’їхала вантажівка, з храму повиносили труни з кістками і вивезли їх у невідомому напрямку.

ЛЕГЕНДИ І «СТРАХАЛКИ»

Що ж до інших сумних легенд, вінничани часто розповідають про існування дитячих кладовищ поряд із територією монастирів єзуїтів і домініканців, – кажуть, там ховали дітей, які померли під час моровиць. Документального підтвердження немає, але така легенда бродить із XVII-XVIII століть.

Ще у вінницьких підземеллях часто знаходять цікаві артефакти. Це і монети XVII-XVIII століть, і зброя часів Другої світової війни. Так, на ділянці, яка належить домініканцям, були знайдені залишки авторемонтної бази нацистів – патьоки мазуту, деталі автомобілів тощо. Можливо, саме цим пояснюються чутки про те, що вінницькі підземелля нібито пов’язані з «Вервольфом» – колишньою ставкою Гітлера поблизу міста.

До речі, туристам розповідають, що у підвалі монастиря живе дух монаха – брата Шимона, який звалився у чан з пивним суслом, зазнав страшних опіків і за місяць страждань пішов до кращого світу. Відтепер усю паранормальну активність у підвалах храму пов’язують із ним – шерехи, незрозумілі звуки. Та, кажуть, дух брата Шимона добрий, він нікому не шкодить. А одного разу навіть дозволив сфотографувати себе на камеру мобільного телефону.

Цікаво, що про вінницькі підземелля є й чимало інших легенд. Зокрема, про наявність «підводних ходів», – тобто, прокладених під дном Південного Бугу до острова Кемпа (річка тоді не була такою повноводною, – її рівень піднявся після будівництва Сабарівської ГЕС). Начебто вони були прокопані на багато кілометрів у бік міста Тульчин. Утім, це радше розповіді для туристів, аніж версії для серйозних істориків.

А що ж насправді?

ЯКИМИ БУЛИ КАТАКОМБИ

«Якщо уявити цитадель Мурів – сонцем, а ходи – його променями, то їхні виходи, найімовірніше, можуть іти до берега Південного Бугу і вже згаданого Калічанського яру – рельєфної заглибини, яка оточувала місто із заходу і тоді була міською залісненою окраїною. Їх можна шукати і на території, яка була за оборонними валами – так званим заваллям, нині – це вінницьке середмістя. Часто стверджують, що ці ходи дуже розгалужені і пов’язані між собою. Чи це так? У величезній кількості давніх будівель XVII- XVIII століть, які не збереглися, були обладнані капітальні підвали, або якась зона підземних господарських споруд. І дуже часто вінничани, натрапивши на них, кажуть,що знайшли хід у катакомби», – вважає директор КП «Центр історії Вінниці».

За його словами, підземні ходи, які знаходять у середмісті, – напівглиняні-напівмуровані. Це може свідчити лише про те, що їх обмуровували для якісного використання і укріплення, або ж під час переобладнання під підвали.

Як кажуть дослідники ходів, підземелля, пов’язані з монастирями, мали щонайменше 5 метрів ширини і висоту десь із 2,5 – 3 метри. Якщо натрапляємо на хід такої типології, можемо говорити, що він має відношення до 30-40 років XVII століття. Вони муровані – це цегельна кладка. Реставратор Анатолій Ізотов, який свого часу працював на об’єкті “Мури”, досліджував і підземелля під монастирем капуцинів. Він дав експертний висновок, що воно будувалося дуже цікавим способом. Спочатку викопували котлован, потім мурували стіни та склепіння ходів, а тоді засипали зверху землю. Що ж до чуток про чотири яруси підземних ходів, то думаю, що для будівництва таких потужних підземних споруд просто не було необхідності, та й технічно це було достатньо складно. Тому можна говорити щонайбільше про двоярусні підземелля різних епох, як це було на прикладі монастиря капуцинів, – розповідає Олександр Федоришен.

«БІЛІ ПЛЯМИ» ПІДЗЕМЕЛЬ

Утім, вінницькі підземелля і досі залишаються білою плямою на карті міста. За свідченнями архітекторки і дослідниці архітектури міста Людмили Денисової, системних досліджень вінницьких підземель ніколи не було.

Якось мені на очі потрапив цікавий документ, датований початком 1920 років. Тодішня міська влада розпорядилася створити схеми підземних ходів. Рішення про дослідження виконком ухвалив, але чи виконали його? На жаль, в архівах немає відомостей про виконання вказівки, – стверджує Денисова.

За її словами, на початку 90-х років минулого століття, була ще одна спроба дослідити підземелля – їх вивчали дигери, які мали скласти схему розташування ходів на замовлення тодішнього міського голови.

«У мене є копія, я збирала все, що стосується міста. Там описувалося розташування підземних ходів, і що найстрашнішим лихом для них є водогін та каналізація – найменші прориви труб призводять до серйозного руйнування ходів. Це підсумок опису спелеологів. Так, вони зробили малюнки, але позаяк автори не були інженерами-креслярами, то здебільшого ходи вказані схематично, хоча наведені висота й ширина. Між іншим, у ходах цікаво зроблена вентиляція. Вона представляє собою наскрізні отвори діаметром 18 см. На поверхні їх нічим не закривали, але ходи не затоплювалися і не засмічувалися».

Також є відомості про створення схеми вінницьких підземель на замовлення тодішнього керівника обласного УМВС генерала Тяжлова. Утім, і її не можна вважати вичерпною і стовідсотково достовірною.

НЕПОТРІБНА ІСТОРІЯ

Чому ж такий цікавий історичний об’єкт Вінниці досі залишається невивченим?

Бо це було абсолютно не затребуване як для наукового, так і для міського фольклорного наративу, це нікого не цікавило. Завдання було чітке, – є навіть документи повоєнної Вінниці: знайшли підземелля – унеможливити потрапляння туди, дослідження і використання, а задля цього – засипати щебенем, або залити бетоном. Проблема відсутності систематичних досліджень полягає в абсолютно нехлюйському ставленні до них багатьох поколінь вінничан. І тут немає сенсу звинувачувати КДБ чи НКВС. Для попередніх поколінь втрата інтересу до підземель, скажімо, у ХІХ столітті, пояснюється тим, що небезпека постійних військових дій минула, коли на цій території встановилося панування Російської імперії. Ці підземелля «цитадельної» ділянки почали розглядати як споруди, якими можна скористатися для господарського використання, як це, наприклад, зробили капуцини, – каже Федоришен.

Прикро, але чіткої концепції майбутнього вінницьких підземель немає й досі.

Причина дуже проста: відсутність критичної маси людей, які розуміють, що з цим робити. Вочевидь, це мала би бути хоча б спроба створити якусь аналітичну карту руйнацій підземель, для розуміння, з чим ми маємо справу. Хоча можемо говорити про надзвичайний туристичний потенціал так званих вінницьких «катакомб». Про це свідчить успіх благодійної екскурсійної ініціативи підземеллям колишнього монастиря капуцинів, яка працює з вересня 2016 року і має достатньо потужну динаміку. Не можу сказати, що йдеться про супер-вау-ефект, але запит на це є, – каже пан Олександр.

На його думку, є цілком реальна можливість об’єднати туристичним маршрутом провалля до підземного ходу у Вінницькому краєзнавчому музеї, яке з часом планують музеїфікувати, з тим, що утворилося на території двору Свято-Преображенського монастиря. Можливий і перезавантаження об’єкту ресторану на вулиці Кропивницького, колишній власник якого планував використати тамтешні «катакомби» під тематичний заклад. Цим могла би зайнятися міська туристична рада, яка нещодавно запрацювала у місті, – до неї увійшли готельєри, ресторатори, екскурсоводи та музейники.

Ситуацію з потенційним використанням підземель для розвитку туристичної інфраструктури ускладнює й те, що ділянки, де розташовані відомі ходи та провалля, перебувають у власності не тільки бюджетних закладів, а й приватних осіб і релігійних громад. Відтак, говорити про якісь комерційні засади існування такого маршруту можна тільки після появи концепції і адекватного плану суміжного використання підземель містом, областю, музеями і релігійними громадами. Наразі громада Свято-Преображенського монастиря, де відкрився «найсвіжіший» вхід до підземелля, декларує готовність до такої співпраці. Далі – справа за інвестиціями.

Але треба розуміти, що розгалуженої системи підземель, коли десь на березі Південного Бугу увійти і на іншому кінці історичного ядра Вінниці вийти – її не існує. Катакомбами називають усі споруди, що знаходять під землею: і склепи римо-католицького цвинтаря, і підвали заможних городян ХІХ століття, і залишки підземної активності невизначеного часу. Причина, чому так відбувається, дуже проста – це відсутність якісного наукового опрацювання цієї теми. А тільки після цього може йтися про якусь «дорожню карту» їх використання. У випадку з капуцинами ця перспектива в часі вимірюється хорошим кількарічним грантом. Обрахунки, які здійснювалися торік, складають близько 10-15 млн грн. Це щоб привести відому підземну частину до пуття, мати можливість якісного освітлення, облаштування приміщення для повноцінних виставок і тематичних екскурсій, – каже директор «Центру історії Вінниці».

Допоки ж вінницькі підземелля живуть власним життям, часом «виходячи» назовні, поступово руйнуються, або ж перетворюються на необліковані підвали приватних будівель.

Антоніна Мніх 

Фото: Олександр Лапін