Уже місяць в одному із супермаркетів Вінниці працює дівчина на візку. Мар’яна Процайло пройшла навчання для касирів, розраховане на сім днів, за день — щоб зрозуміти «піде» ця робота чи ні, — а наступного почала стажування.
34-річна чернівчанка приїхала до Вінниці на запрошення подруги майже рік тому й у вінницькому Центрі комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Поділля» опанувала професію адміністратора. В усіх організаціях і підприємствах, куди зверталася щодо працевлаштування, власне, адміністратором, їй відмовили. Тоді дівчині запропонували працювати касиром.
Безбар’єрне середовище зробили за ніч
Мене дуже добре прийняв колектив — допомагав в усьому, чого не знала, — розповідає Мар’яна ПРОЦАЙЛО. — У роботі касира є багато нюансів, і потрібно не помилитися, щоб покупець не повертався з питаннями. Мені сподобалося, і я вирішила зупинитися на цій роботі. Зараз вже немає нічого важкого — хіба що в час пік, бо великий потік людей.
Мар’яна розповіла, що за одну ніч у супермаркеті «Грош» їй організували повністю доступний простір: вона всюди проїжджає вільно. Також зробили перила в туалеті, підлаштували касу — щоб все було доступно і зручно.
Спочатку люди дивувалися, коли бачили, що я на візку, — пригадує Мар’яна. — Або, коли просили подати щось із задньої полиці, і я від’їжджала, вибачалися: «Ой, пробачте, я не знала, не треба…» Я відповідала, що тут нічого страшного немає — все нормально. А тепер уже багато хто мене знає, впізнає, багато хто допомагає, коли я добираюся в тролейбусі. Трансферу для працівників магазину у нас немає, хоча можна їм це запропонувати… Рідні з Чернівців мене підтримують і… жаліють. Мовляв, тобі ж важко. Я відповідаю, що не хочу сидіти вдома, але дуже вдячна за підтримку.
На роботу дівчина добирається близько півтори години, встає о п’ятій ранку. У неї — свій графік роботи.
«Через місяць Мар’яна стала найкращим працівником»
Ми вели розмову з торговельною мережею щодо працевлаштування нечуючих на каси, і я обмовився, що шукаю роботу для дівчини — це наша найкраща випускниця, вчить англійську. Мар’яна і роботодавець погодилися. Вона за день пройшла у них тижневий тренінг і наступного дня вийшла на стажування, — говорить директор Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Поділля» Роман Штогрин — Під її потреби адаптували касу, зробили найкраще програмне забезпечення. Компанія щиро захотіла допомогти. Через місяць роботи керуючий магазином сказав, що Мар’яна — найкращий працівник. За цей час вона встигла підготувати ще одного стажера, за що їй заплатили. Це велика перемога багатьох людей, наша спільна робота. Зарплата — сім тисяч, їй компенсують 500 гривень за житло.
За словами Романа, до компетенції центру не належить працевлаштовувати людей, але його фахівці вирішили допомагати в цьому, щоб бачити кінцевий результат роботи.
Перша проблема — роботодавці не уявляють, як візочники, нечуючі чи люди з проблемами зору працюватимуть. «Як ти уявляєш, щоб людина на візку працювала адміністратором?» — запитували мене. Друга проблема — бояться самі люди з інвалідністю, через комплекси та стереотипи. У нашому випадку вийшло, що з обох сторін було бажання. Тому Мар’яна для всіх людей з інвалідністю є прикладом, що на візках можна працювати і в банківській сфері, і в органах влади — усюди, куди можна заїжджати. На 100% — проблема в головах, у неправильних стереотипах. Я прихильник того, що людям з інвалідністю треба надати допомогу, але в гарантованому працевлаштуванні. І — через нормальну заробітну плату, — наголошує Роман Штогрин.
«Я не хочу зупинятися на професії касира»
Громадяни зі складною формою інвалідності в Україні фактично позбавлені можливості працевлаштування — таких одиниці, й Мар’яна серед них. Коли я зателефонувала до неї, дівчина була зайнята — проходила онлайн-курс англійської. Пояснила, що в майбутньому мова їй буде потрібна, адже необхідно розуміти клієнтів. Її цілеспрямованість, попри попередні відмови, викликає захоплення та повагу…
Я не хочу зупинятися на професії касира, а для того щоб бути адміністратором, треба знати англійську, — стверджує Мар’яна. — Тому я вчуся на курсах. Екзаменаційну роботу писала про ресторан, але бачу себе не лише на місці адміністратора готелю чи ресторану. У готельному бізнесі зазвичай відмовляють: мовляв, як це можна їздити на візку по поверхах і перевіряти. Я не чула, щоб і в Європі був адміністратор на візку: як правило, люди на візках реалізують себе у спорті й танцях. Але я хочу довести, що все це — можливо, а всі «ні» та «як це?» — у наших головах. Я прагну довести суспільству, що людина на візку може обіймати найрізноманітніші посади — і це не є такою проблемою, як комусь уявляється.
Дівчина каже, що пропонувала друзям-візочникам теж спробувати. Але вони багато бояться, в основному — що треба щодня добиратися на роботу, спускатися-підніматися в ліфті.
Страх не пускає, вони не можуть перебороти його, щоб іти вперед. Через те вирішують, що краще посидіти вдома. І підприємці, і візочники не можуть переступити страх, — вважає Мар’яна.
Потрібні історії успіху
На думку Мар’яни, людей з інвалідністю необхідно мотивувати працювати.
Це могли б бути якісь тренінги, вебінари, на яких би нас знайомили з історіями успіху — щоб люди бачили, що нічого страшного немає. Треба створити і підтримати мотивацію — тоді із десяти двоє захочуть щось змінити в житті. Таке саме треба робити і для підприємців — мають бути кроки з обох сторін, — переконана Мар’яна Процайло.
Також важливо змінювати підходи до навчання.
Зараз ми переорієнтовуємося на інші стандарти роботодавця. Порівняйте: щоб бути касиром торгового залу, в училищі треба вчитися півтора року, в нашому центрі — 3,5 місяця, а в компанії роботодавця — два тижні, — говорить Роман Штогрин. — У мене навчаються люди з усієї України — незрячі, нечуючі, з ДЦП тощо. Завдяки підтримці торговельних мереж вдалося працевлаштувати на каси шістьох нечуючих. Зараз знову проводимо навчання для таких осіб. Важливо, що роботодавці дуже задоволені — як Мар’яною, так і нечуючими. Бо в них — найменше недостачі, вони дуже уважні, не відволікаються на сторонні речі. Компанія сказала, що вони дуже добрі та цінні працівники.
Це треба знати роботодавцям, які сьогодні ігнорують 4-відсоткову квоту для осіб з інвалідністю. Або дотримуються її формально. Адже люди — величезний ресурс. Якщо допомогти їм, вони віддадуть доброю роботою, вдячністю та ще й піднімуть престиж компанії.
Оксана Миколюк, День