Концептуальні підходи і практики відродження малих міст з огляду на досвід Німеччини
Коли хочуть проілюструвати глушину і безнадію, часто користуються згадуванням української провінції як їх символу. Щось на кшталт «та то такий Крижопіль!» чи «між Жмеринкою і Бердичевом», – це у кого які територіальні вподобання. Але час змінює парадигму ставлення до малих міст: вони аж ніяк не зобов’язані зникнути на фоні мегаполісів, або перетворитися на маргінальні поселення. Децентралізація створила підґрунтя для їх відродження, і справа начебто за малим – потрібні агенти змін і власна місцева «родзинка». Європейці пропонують українцям покреативити і перетворити місто на привабливий для інвесторів і туристів бренд за допомогою культури.
Про це, зокрема, урядовці, експерти та очільники самоврядування малих міст говорили на форумі «Культурні та креативні індустрії як основа розумної стратегії розвитку малої території» у м. Тульчин під час першого міжнародного оперного фестивалю просто неба «OPERAFEST-TULCHYN». Відтак, тут тобі й теорія перетворень, і практика – наочно.
МАЛІ, А ЧИ ЗАВЗЯТІ?
Малих містечок в Україні налічується 351, а це, між іншим, три чверті усієї кількості міст країни. Більшість із них не може похвалитися високим рівнем соціально-економічного розвитку. Навпаки, вони вважаються поселеннями депресивними, з низьким рівнем ділової активності, хоча й мають пристойні ресурси туристичні, рекреаційні, а також культурно-історичний і природний потенціал.
Таке й місто Тульчин. Тут є справжня архітектурна перлина – палац Потоцьких, кілька музеїв у місті та в окрузі. Загалом, в області це друге за кількістю історичних і культурних пам’яток місто. Але, як розповів міський голова Валерій Весняний, наразі за рік місто приймає десь із 1500 туристів. Така кількість гостей до середини 90-х місто відвідувала ЩОДНЯ. Отож, 16 тисяч містян, а в складі ОТГ – 22 тисячі разом із сільським населенням приєднаних громад донедавна варилися у власному соку. Бо ОТГ створили, грошей трохи додалося, а навколо чого об’єднати людей і використати ресурси з перспективою – вигадати не встигли.
Про системність цієї проблеми каже й міністр культури України Євген Нищук. Та, вважає, біді може зарадити культура, якщо розглядати її не як «штуку для штуки», а як чинник соціально-економічного розвитку.
– Коли стартувала децентралізація, почали говорити і про складний момент в об’єднанні громад, бо вони не знають, а навколо чого, власне, єднатися? Колись об’єднавчим чинником була пропаганда або містоутворююче підприємство. І вже при них у кращому випадку створювалися заклади культури, які були обслугою. Там збирали хор, ансамбль, танцювальну групу. Але не для загального розвитку громади, а щоб обслуговувати при потребі якусь партійну подію. Так воно передалося і в незалежній Україні. І тільки в останні 2-3 роки Президент і Прем’єр почали артикулювати, що культура є рушійною силою суспільства і, зрештою, економіки. Це нас наштовхує на потребу змін у свідомості, розуміння, що люди мистецтва, менеджмент культури є тією креативною силою, що може змінити інфраструктуру в містах і добробут населення, – розповів Нищук.
На думку міністра, саме час на базі культурних надбань дати можливість розвинутися місцевим культурним ініціативам, які щонайменше збільшать туристичну привабливість малих міст.
ЯК ЦЕ БУЛО В ТУЛЬЧИНІ
Отож, ініціатива може з’являтися на місцях, а може йти ззовні. Як висловився експерт із питань культурної політики, директор інституту культурного менеджменту (Німеччина) Патрик Фьоль, «у випадку з Тульчином, тут наче великий корабель зайшов у мале місто і підняв на хвилю, привернув до нього увагу на два дні. Це перший крок, а далі треба думати, як із гребеня цієї хвилі не скотитися, зберегти свою помітність надовго. Щоб місцеві могли й надалі використати цей «накат», аби пілотний проект дав поштовх до появи програм розвитку громади, – освітніх, культурних і туристичних тощо».
Власне, почалося з прагнення голови ОДА «прокачати» напівзруйнований палац Потоцьких, пам'ятку архітектури в стилі класицизм другої половини XVIII століття, який колись називали подільським Версалем. От і закрутилося: усе переросло в масштабний проект «OPERAFEST-TULCHYN». «Пілот» видався переконливим, тому кошти на нього пішли з місцевого та обласного бюджетів, підтримав Мінкульт і меценат – одна з найпотужніших українських агропромислових компаній. А креативили й організовували проект неурядові організації, які й виступили агентами змін. Відтак, на «вузькосегментованому» оперному фестивалі в маленькому містечку за 100 км від обласного центру побували загалом близько десяти тисяч людей, більшість із яких до Тульчина ніколи й не збирались.
– Нарешті ми почали говорити про економічно-культурний розвиток малих міст. Тому під час промоції «OPERAFEST-TULCHYN» уперше використали технологію просування культурного продукту як туристичної послуги. Прорахувавши, що жанр опери робить цільову аудиторію дуже обмеженою, зрозуміли, що нам сильно не вистачає молоді, яка би приїхала сюди добровільно. Тому поєднали усе, що може зацікавити справжніх шанувальників класичної музики, зі зрозумілими для молоді меседжами і більш легкими жанрами – мюзиклом, нічними кінопоказами тощо. Їм запропонували справжню пригоду – оупенейр, ночівлю у наметах на території палацу, – каже директор «OPERAFEST-TULCHYN», радник міністра культури України Ірина Френкель.
За її словами, навіть найрозкішніша музична програма – це лише 15% відсотків успіху фестивалю, решта – питання інфраструктурні. Тому й передбачили усі вигоди, від біотуалетів з освіжувачем повітря, фуд-зоною та 1000 місць і зручними чартерними рейсами під кожний концерт, до ремонту доріг у місті та нанесення на них сучасної розмітки і облаштування зовнішнього освітлення на 9 гектарах території декоративного саду палацу Потоцьких.
І попри те, що фестиваль був пілотним, місто відчуло вигоду: для частування гостей фестивалю поза його межами залучали чи не всі місцеві кафе і ресторани, а для розміщення «фестивальників» забронювали усі готелі в радіусі 40 км від міста. Навіть у приватному секторі вартість ліжко-місця останнього тижня перед фестом стрибнула до 250 грн за ніч.
ОПЕРА У СВИНАРНИКУ, АБО ЯК ЦЕ БУВАЄ У ЄВРОПІ
Європейські країни також переживали трансформації, після яких малі міста опинялися між «бути і не бути». І друге дихання у них з’являлося саме завдяки культурно-економічній складовій. Наприклад, периферійне іспанське портове місто Більбао тепер вважається феноменом сучасного містобудування. А відкрив нову главу в історії міста музей сучасного мистецтва Гуггенхейма (філія американського). Інвестиції в мистецтво перевершили усі очікування: промислове місто в стадії занепаду, зробивши акцент на яскраві і виразні архітектурні форми, функціональність та екологічність транспортної системи, перетворилося у процвітаючий фінансовий і туристичний центр. Відтоді й успішні історії трансформації міст називають «ефектом Більбао».
– А концепція у кожного міста може бути своя, – каже експерт із питань культурної політики Патрик Фьоль.
– Німечина також проходила через такі практики у кінці 80-х та у 90-х роках, особливо – Східна, після об’єднання країни. Наведу приклад: опера у свинарнику. Десять років тому людина з Берліна придбала цей свинарник у маленькому населеному пункті і залучила до проекту місцевих жителів, в тому числі напівпрофесійних акторів. Це було депресивне місце, але такий почин надав його існуванню нового сенсу, дав можливість місту знайти свій сильний наратив і спонукав приїздити у провінцію навіть берлінців. Це підняло й самооцінку місцевих, бо жителі з великого міста їхали побачити щось цікаве в маленьке містечко Кляйнепін, а не навпаки. Дотепер жінка, яка це зініціювала, живе там постійно і проводить різні заходи.
На думку експерта, підходи і практики відродження малих міст, які запроваджувалися в Німеччині та інших країнах, складаються з різних елементів, таких як робота з інфраструктурою, робота з ідеями, які є на місцях. І найважливіше – це робота з людьми. Тому коли йдеться про потенціал культури як рушійної сили в розвитку міст, такі проекти – це не стільки розвиток туризму, як загалом місцевої громади.
– Я цей приклад навів, щоб показати, що у вас в Україні є свої «свинарники», в кожному місті і кожній окремій громаді треба знайти власну «фішку». Тоді люди дивитимуться на місто і говоритимуть про нього у зовсім іншому контексті, – каже пан Фьоль. – Для України дуже важливою є здатність і можливість подивитися на свої маленькі міста під іншим кутом, – не як на депресивні населені пункти, а як на потенційні культурно-економічні стартапи. Такі, в яких ідеться про синергію збереженої культурної спадщини і сучасного мистецтва, часто у дуже несподіваних комбінаціях, щоб створити зв’язок між мистецтвом, культурою і місцевими жителями. Тобто, насамперед культурний імпульс має бути спрямований на місцевих жителів, а не на тих, хто сюди приїздить, – лише тоді він буде справжнім. Бо тільки коли громада напрацює свою унікальну автентичність, вона стане привабливою для інших у довгостроковій перспективі. І вже аж після цього буде економічне підґрунтя і поштовх для розвитку інфраструктури.
За його словами, наступний рівень – це законодавче унормування «культури-економіки». Наприклад, через процес партисипативного культурного планування, яке передбачає партнерство держави і громади у її розвитку.
Антоніна Мніх