Минулого тижня заступник міністра юстиції Денис Чернишов представив у Вінниці главу новоствореного Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України. На цю посаду призначено генерал-майора Василя Дремлюгу. Відтепер Василь Микитович відповідає за роботу 15 виправних закладів у трьох областях – Вінницькій, Хмельницькій та Чернівецькій.
До цього уродженець села Зарудинці Немирівського району Василь Дремлюга пройшов шлях від рядового патрульного до генерала, у 2005-2008 роках очолював обласне управління УМВС, три роки керував Вінницьким управління податкової поліції ДПА та був депутатом обласної ради.
– Пане генерал, що вас змусило повернутись із пенсії на активну роботу? Тим більше в тюрму?
– Мене ніхто не просив і не проштовхував на цю посаду… Був відкритий конкурс, я в ньому переміг та був призначений Мінюстом керівником новоствореного Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань. Це 15 закладів пенітенціарної системи в трьох областях – Вінницькій, Хмельницькій та Чернівецькій. Фактично це цивільна посада, але нові підлеглі із «системи» звертаються до мене як «Пан генерал»…
Щодо «тихої пенсії», то я вів і веду досить активне життя! Змагався за посаду голови Вінницької РДА і як ви знаєте, посів третє, «почесне» місце… Я в курсі всіх подій на Вінниччині та в Україні. А ще я відчуваю в собі сили принести користь рідній області, правоохоронній системі тепер вже на цій посаді. Тим більше, що я починав свою кар’єру в міліції із рядового постового та дослужився до генерала. Тому я знаю злочинний світ та світ криміналітету із середини. І мене тут нічим не здивуєш чи налякаєш… Це призначення — ознака довіри, яку я маю виправдати чесною і відкритою роботою досі дуже закритої системи тюрем та колоній.
– Василь Микитович, ви вірите, що цей світ за гратами можна змінити?
– Так, бо закони змінились, у засуджених все більше прав, Україна йде в Європу, а система виконання покарань часто застигла на рівні сталінських 30-х років… Водночас, є реалії життя, реалії фінансування закладів та справді, часто жалюгідний стан тюрем в нашій країні. Хоча в окремих випадках наші виправні заклади більше схожі на санаторії… Але чи заслуговують ці люди по той бік грат на таке харчування, тепло та умови з огляду на скоєні злочини? Знаєте, вже бачив як мама одного засудженого привезла йому за останні гроші торбу продуктів… А як побачила де він та як він то ледь не дала тією торбою по голові… Бо вона, мабуть, гірше сьогодні живе… А він їй пише, що «всьо плохо»…
Звісно, так не скрізь! Тому як «начальник тюрем» по 3-х областях я гарантую пресі та правозахисникам відкрити і показати найближчим часом будь-яку установу. І це буде не піар чи підготовлена наперед «показуха»! Бо якщо є проблема – її треба вирішувати, а не ховати чи замовчувати. Так я бачу свою роботу на цій новій посаді.
– Як генерал Дремлюга збирається відкрити для ЗМІ та громадськості тюремне життя?
– По-перше – будуть відвідування… По-друге, панувати має Закон для кожного працівника адміністрації «зони»! І третє та також обов‘язкове — відповідальність засуджених за внутрішній демократичний порядок в їхній установі. Звісно, вони сидять в умовах багатьох обмежень. Але коли питаєш їх: «Хлопці є робота. Хто готовий попрацювати?» Часто чуєш лише: «Ні, нам і так добре!» Це як у відомому фільмі про Шуріка: «М‘ясокомбінат та лікеро-горілчаний заявок не прислав…». І нині це їхнє законне право не трудитись, а відпочивати від обіду до вечері. Тобто покарання, як такого, вже немає часто через санаторні умови. А є «тупе сидіння» через обмеження свободи! Чи правильно це коли в країні йде війна, а ми годуємо замість армії на фронті ще одну «армію в робах» по тюрмах?
– Виходить, смертну кару в Україні даремно скасували?
– Це важке питання, бо життя людини найвища цінність… Але коли вона позбавила когось і не одного життя із особливою жорстокістю? Тому тут я завжди думаю, що треба спершу поїхати до родичів жертв смертельної аварії, злочину чи вбивства… Побачити як вони живуть без доньки, матері чи батька-годувальника. І провести пряму лінію до «довічника», що сидить у нас… До речі, у мене їх тепер 568!!!
Тоді ми побачимо наскільки у нас гуманне суспільство до таких злочинців та вбивць. Бо щодня я читаю критику виправної системи та піар на захисті злочинців… А про долю жертв чи їхніх родичів рідко коли почуєш правду. То може будемо дивитись на дві сторони цієї медалі?
– Як вас прийняла тюремна система? Ви тут не «чужак»?
– Я багато років працював у слідстві, а тому СІЗО, камери, грати та ув‘язнені для мене не новина. Думаю, що ніяких таких питань до Василя Дремлюги у підлеглих немає… Тим більше, що я вважаю довге «сидіння» на одній посаді псує як посадовця так і всіх його підлеглих… Бо Закон перестає бути законом, межі дозволеного розмиваються, до крісла приростають 5-ю точкою і принципова робота часто перетворюється у «прибутковий процес»… Я проти цих «приростань» і стосунків на службі по системі «ти мені -я тобі».
– Як ви збираєтесь припинити тюремний бізнес, коли за грати «ваші» передають що хочуть від наркоти до останніх телефонів? А ще всі знають про «тіньові» виробництва на «зонах»…
– Спокуса пронести щось нелегальне в «зону» на продаж чи на прохання завжди була і є серед працівників адміністрації. І рівень зарплат в системі на це не впливає. Бо з тієї сторони все одно дадуть більше…
Тому я жорстко попередив підлеглих поки що тут у Вінниці, що ніяких «несунів» серед нас не буде… І найближчим часом об’їду всі установи по трьох областях, аби побачити реальний стан справ і почути економічні плани на цей рік.
І я гарантую, що всі виробництва в установах будуть законні, оформлені та не будуть працювати на конкурента з волі. Інше питання — це технічна сторона виробничих цехів на «зонах», бо тут стоять ще токарні та інші станки 30-років минулого століття із Америки! Про яку якість, конкурентну продукцію та «бізнес» може йти мова, коли часто ми маємо елементарну кустарну ручну працю… І за копійки!
Тому тут одразу виникає питання хто дасть кошти на нові станки, техніку та технології? Держава? Інвестор? Як і на яких умовах?
А ще після останніх звільнень на волю по багатьох установах банально відсутні «технарі» та кваліфіковані спеціалісти!
– А на АТО «зеки» могли б варити буржуйки, шити форму чи валянки?
– Впевнений, що 50% ув‘язнених робили б це на голому патріотизмі без будь-якої оплати. Бо вони розуміють і знають, що там на Донбасі насправді відбувається. І завдяки кому вони мають можливість тихо «сидіти» до кінця терміну в теплі та нагодовані.
– «Закон Савченко» варто скасувати чи він має право на життя?
– Не секрет, що багато звільнених по ньому засуджених вже повернулись «додому» – в місця позбавлення волі. Але вони встигли накоїти на свободі самі знаєте яких злочинів та горя. Тому я вважаю цей закон чистим популізмом і примхою окремих політиків…
– Тема телефонів «на зоні» та «розводняків» з мобільного — це нова тюремна мода в Україні?
– Через паркан тюрми та колонії перекидають все що завгодно і це всім відома проблема. Бо наші установи часто знаходяться посеред міста і повністю виключити цей фактор реально неможливо. Хіба що побудувати нову тюрму за містом на полі…
Водночас, Кримінальний кодекс дозволяє користування мобільним в місцях обмеження волі, але лише в певний час… Звісно, що не всі дотримуються цих правил. Я вже не кажу, про ці дзвінки родичам «затриманих» поліцією від наших «артистів». Це вже не мода, це кримінальний бізнес. Але адміністративно припинити його неможливо, бо це питання до свідомості та пильності громадян. Казав і кажу – нікому нічого не платіть, не вірте незнайомцю в слухавці, телефонуйте «затриманому» сину, а не кидайте гроші на рахунок аноніма.
– Авторитети і «злодії в законі» у вас сидять?
– Дехто із засуджених справді вважає себе такими… Але для мене вони не авторитети! Чому? Бо більше приписують собі цих титулів та звань, ніж насправді мають в кримінальному світі… Самвел Московський є і ще дехто із цього ряду! Але якщо їх порівняти із тими «злодіями в законі», які були свого часу в Грузії, то думаю вони не дотягують до рівня авторитетності. Якщо чесно, то з 30 грудня як мене сюди призначили ще зі всіма не встиг познайомитись.
– А покійного правозахисника Діму Гройсмана Ви згадуєте як «ворога» міліції та генерала Ноніка? Чи як захисника сомалійців та дійсно жертв «ментовських» наїздів?
– З Дмитром Леонідовичем якого всі знали і поважали за принциповість у нас не було жодних конфліктів… Він робив свою роботу — міліцейська система пручалась і пробувала відбиватись. Чим все це закінчилось всі знають… Царство йому небесне…
Нині при спілкуванні із правозахисниками я перш за все беру «послужний список» засудженого, його злочини, характер і ступінь жорстокості при вчиненні. І з цього починаємо розмову. Бо одна справа закон і дотримання прав людини, а з іншої чистої води піар, відпрацювання грантових грошей чи відверта провокація. Повірте мені, якщо правозахисник справжній фанат своєї справи і знає закони як Діма Гройсман знав, то його на голос чи палкою по плечах не візьмеш… Так само слідчий, патрульний чи керівник управління поліції має бути професіоналом та фанатом своєї справи. Якщо ти «спец», то це одразу оцінять та будуть поважати. Якщо хам, заробітчанин чи бандит в погонах — це так само видно без піару на телебаченні.
А ще останнім часом «зірками» Інтернету, Фейсбуку та екранів ТБ стали адвокати… І хто з них є хто дуже видно!
– Василь Микитович, у вас не було бажання повернутись вже у поліцію? Генерала Дремлюгу зупиняли нові патрульні?
– По-перше, вік не дозволяє… По-друге, на цій службі вже зовсім інший, більш швидкий ритм… Тому я про це думав.
Щодо патрульної поліції, то вони, на мою думку, не готові більше психологічно до такої роботи… Бо на виховання і навчання кваліфікованого міліціонера чи поліцейського треба мінімум 3 роки. А не 3 місяці… Бо я сам починав із рядового патрульного і добре знаю цей «хліб». Тоді я закінчив школу в Харкові та прийшов як «молодий» на роботу під наглядом досвідченого «старшого». Знаєте, я стежив за кожним його рухом, за вміння психологічно тримати ситуацію під контролем, працювати з інформаторами, із людьми, із криміналом… Це досвід, який не купиш в жодному магазині чи не вичитаєш із книжки…
Звісно, вони пройдуть крізь живе сито відбору та досвіду, за роки стануть професіоналами… А поки що вони працюють в парах, де обоє молоді, інколи не впевнені чи не знають досконально закон. Так, вони вчаться на власних помилках… Але тут я завжди пригадую випадок із своєї роботи, коли у Вороновиці двох тодішніх патрульних ДАІ спинили авто із повним салоном бандитів. За кермом майстер спорту міжнародного класу із плечима як ворота, із ним 4 рецидивісти із пістолетом, ножами та масками… Але двоє як нині кажуть «мєнтів» взяли і поклали на землю тих 5-х без єдиного пострілу, бо було 100-відсоткове порозуміння між колегами. Був спеціальний сигнал, була безпечна відстань, один зупиняє, другий контролює ситуацію із «Калашом» в руках…
А сьогодні коли нові патрульні рулеткою вимірюють 10 метрів до переходу та за 20 сантиметрів можуть оштрафувати водія — це соромно! Бо це примітивне ставлення до людей, яких треба чути, розуміти та перш за все охороняти від злодіїв, бандитів та аферистів. А ці мигалки, які кругом і скрізь блимають по Вінниці… Вони дають результат чи це також піар?
Єдине, що точно радує — це стрункі, спортивні фігури патрульних і часто серед них гарні дівчата.
– Вам доводилось діставати посвідчення генерала міліції, щоб відпустили і не штрафували?
– Я не вживаю за кермом, не порушую правила і не маю звички «козиряти» званням… Особливо на дорозі.
– Як вам історія із призначенням Антона Шевцова у Вінницю і його відставка після шин, пікетів Майдану та гучних розслідувань?
– Дивився на все це зі сторони.. Так, йому багато чого закидали, нагадали і показали на всю країну… Вперше бачив, щоб начальник обласного управління у Вінницькій області сидів у «клітці» суду. Але рішення по ньому суд не прийняв, його відпустили і все це було схоже на якийсь спектакль. Я цього не зрозумів.
– Як ви ставитесь до призначення в область «гастролерів» на вищі посади в МВС, прокуратурі, судах, ОДА?
– Це все система «рішалових», яка розкидала так званих «десантників» по всій Україні на «теплі посади». І тут є кілька запитань — хто їм у Києві «вирішував питання» та давав квартири тут? Бо мені жодної квартири не дали, а я її й не просив. А окремі «гастролери» та «варяги» набрались цього службового житла по всій країні. А потім знову ж таки через місцеву владу приватизували і продали за десятки та сотні тисяч доларів. Хіба це не своєрідний хабар посадовцю?
– Скажіть чесно, вам телефонували політики із проханням «закрити», «пресанути», залякати когось із неугодних вінничан?
– Спроби були! Від політиків… Я рідко вживаю деякі не цензурні слова, але вони прозвучали… Після того таких «прохань» більше не було…Зате з’явились брудні статті про Дремлюгу в Інтернеті, тиражувались по багатьох сайтах. Моїх товаришів по службі тоді затримали, товкли, вимагали зізнань… Розібрались і з цим. Бо хто мене знав особисто в тут брехню не вірили і ми залишились справжніми друзями, перш за все людьми із багатьма своїми колегами по роботі в міліції, обласній раді як депутатом.
– Чому Василь Дремлюга пішов із політики?
– Мені стало нецікаво та, навіть, гидко від всіх цих партійних і політичних «договорняків» за спинами людей… І як законнику залишатись там серед депутатів не було сенсу.
– Хто першим привітав вас із призначенням в «тюрму»?
– Звісно, це мій вчитель і старий друг Анатолій Микитович Ворона… Політики і адвокати не вітали.
– Хто ваша родина, бо поки що на робочому столі жодної фотографії рідних?
– По-перше, це не те місце, щоб виставляти світлини рідних людей. По-друге, я тутешній, місцевий, 100-відсотковий вінничанин і з дому до роботи мені 15 хвилин на авто. Тому дружину Ірину, 10-річну внучку Діану та всю сім’ю ношу в серці та душі.
Моя дружина працює у Вінницькому медуніверситеті в бібліотеці. Сину Андрію 19 і він вчиться на 2-му курсі «хімфаку» Донецького Національного університету. Доньці Ользі — 33, вона має юридичний фах, працює науковим консультант Вищого спеціалізованого суду України в Києві.
У вільний від роботи час захоплююсь полюванням, рибалкою і господарюванням на городі. Найбільшу рибу зловив ту, що втекла назад у ставок. Мій будинок — це не вілла і не маєток олігарха, але в ньому є все на 260 «квадратах» для моєї родини…А ще із своєю собакою Зарою ми в дуеті класно шукаємо гриби в сусідньому лісі.
– Перші три завдання, які ви поставили перед собою і підлеглими?
– Закон і законність — це головне! Робота ув‘язнених має бути ефективною, оплаченою і корисною для України — це два! І тюрма чи колонія із суворого «монстра» мають перетворитись у державний виправний заклад із чіткими правилами, дисципліною і взаємоповагою.
Автор: Роман Ковальський (33 канал)