Сукупність нагород різного рівня – державних, відомчих, муніципальних, громадських – у суспільній свідомості нерідко сприймається як одне нерозривне ціле, із усіма зумовленими цим позитивними та негативними моментами. В контексті нагальної необхідності кардинального реформування нагородної системи України надзвичайної актуальності набуло питання чіткої структуризації (а по суті – стратифікації) вітчизняного фалеристичного розмаїття. Фаховий підхід до регламентації нагородної політики – як державно-відомчої, так і самоврядно-громадської – має знайти своє втілення у законі, спрямованому на впорядкуванні існуючого стану речей.
Навряд чи хтось заперечуватиме, що найвищим рівнем вітчизняної фалеристичної сукупності (якій ще належить стати збалансованою і врівноваженою системою) є державні нагороди України. Зрозуміло, що їхній перелік підлягає перегляду і оновленню: навряд чи в сучасних умовах доречно зберігати 37 почесних звань – цей рудимент радянської фалеристики має відійти у минуле (як свого часу це сталося із загальновідомими «червоними революційними шароварами»).
Позбавлення іменної вогнепальної зброї статусу державної нагороди також давно назріло – з цілого ряду причин. Зокрема, на тлі півдесятка силових структур, які роздають кулемети «Максим» та легендарні «Томмі-гани» у вигляді відомчих заохочувальних відзнак, вінницькі «ФОРТ’и» у форматі державної нагороди виглядають просто жалюгідно. Не додали престижу цій – поки що державній – нагороді і відверто неоднозначні кавалери: наприклад, у 1998 р. президент Узбекистану І. Карімов в один день отримав і нагородну зброю, і орден князя Ярослава Мудрого; нагородження ж ланкійського президента М. Раджапакси у 2010 р. взагалі було непублічним – гриф таємності з того Указу зняв лише Президент П. Порошенко у 2015 р. Пістолет у статусі державної нагороди у ХХІ столітті виглядає очевидним анахронізмом навіть для пострадянського простору, а в українській суспільній свідомості нагородна вогнепальна зброя все частіше сприймається як ексклюзивний сувенір у клубі можновладців.
Очевидно, що потребує виправлення диспропорційне співвідношення між кількістю медалей та орденів (котрих утричі більше, що виглядає нелогічно). Надзвичайно гостро стоїть питання впорядкування процедури позбавлення державних нагород: особи, які досі мають звання «Герой України», у розшукових списках Інтерполу чи колаборантських структурах анексованого Криму, об’єктивно сприяють моральній девальвації системи державних нагород нашої країни. Окремим блоком стоїть питання щодо впровадження персоніфікованого обліку нагороджень: Великобританія два століття дозволяє собі розкіш карбувати на гурті імена нагороджених, а Україна у третьому тисячолітті офіційно визнає відсутність інформації щодо точної кількості виданих медалей «Захиснику Вітчизни» (не кажучи вже про поіменні списки). Не терпить відтермінування і регламентування реальної відповідальності за незаконні дії щодо державних нагород.
Навряд чи є сенс зволікати із встановленням нагород, якими відзначається виключно бойовий подвиг, за поранення при виконанні службових обов’язків та за гідну поведінку у ворожій неволі. Прикро, але мусимо визнати: за чверть століття незалежності Україна не спромоглася створити суто бойової державної нагороди!
Президентські відзнаки, які також згадані у Законі України «Про державні нагороди України», довели свою ефективність як своєрідний випробувальний полігон для майбутніх державних нагород та оперативний інструментарій для відзначення знаменних дат. Чимало фахівців схиляються до того, що Хрест Івана Мазепи має бути «підвищений у ранзі» до державної нагороди (у класичному розумінні). Втім, і цей блок нагородної системи потребує пильної уваги: відверто невдалий дизайн аверсу президентської відзнаки «За участь в антитерористичній операції» шокував не лише вузьке коло фалеристів, а різка зміна типу стрічки на «найсвіжішій» відзнаці – «25 років незалежності України» – справляє враження відсутності системного підходу до розвитку президентської складової державного фалеристичного комплексу та толерування марнотратства, зумовленого необхідністю впровадження вельми коштовних технологічних змін.
Відомчий сегмент вітчизняної системи нагород і відзнак, попри «прокрустові» положення (скорочення кількості відзнак та обмеження контингенту потенційних реципієнтів) шестиразово зміненого Указу Президента №365 від 30 травня 2012 р., залишився доволі розгалуженим і, подекуди, вертикально структурованим: яскравим прикладом цього слугує Міністерство оборони, де, окрім класичних «відомчих заохочувальних відзнак», є ще й «почесні та пам’ятні нагрудні знаки Начальника Генерального Штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України» та «почесні нагрудні знаки командувачів видів Збройних Сил України». Попри те, що дві останні групи de jure є не відзнаками, а значками, наявність у переважної більшості з них стрічки для носіння на планці зумовлює їхнє ототожнення пересічними громадянами з нагородами. Оформлення деяких відомчих нагородоподібних знаків як «цінні подарунки», встановлення відзнак із назвами, які майже тотожні до найменувань раніше встановлених нагород («Захиснику України» – «Захиснику Вітчизни»; «За військову доблесть» – «За воїнську доблесть» тощо), створення різними силовими відомствами власних відзнак за участь у тій чи іншій спільній операції (наприклад, за оборону Маріуполя) сприяє посиленню хаосу у відомчій фалеристиці. Поза сумнівом, у питанні впорядкування відомчих відзнак (за якими б езоповими визначеннями вони не ховалися) чимало роботи знайдеться для всіх небайдужих.
Давно настав час визначити позиціонування відзнак, встановлених органами місцевого самоврядування (інколи – спільно з місцевими огранами виконавчої влади відповідного рівня). Ігнорування очевидного факту наявності «паралельної» муніципальної фалеристики надалі недоречне. Тим паче, що навіть у цьому сегменті розпочалася стратифікація: поруч із відзнаками місцевих рад виникають відзнаки міських голів чи голів обласних рад, які подекуди автоматично стають «персональними подарунками» – навіть у вкрай неоднозначних ситуаціях: торік тодішній голова Вінницької обласної ради одноосібним рішенням нагородив орденоподібною «почесною відзнакою – цінним подарунком Вінницької обласної ради» трьох підозрюваних у захопленні у грудні 2014 р. приміщення… знову ж таки – Вінницької обласної ради! Щоправда, особисто отримати знак зміг лише один «кавалер» (другий переховувався від слідства на території Росії, а третій – очікував на суд у слідчому ізоляторі). Очевидно, знадобиться чимало зусиль, аби самоврядна фалеристика в Україні не перетворилася остаточно на фалеристичну самодіяльність.
Недосконалість державної, відомчої та муніципальної нагородних нормативних баз та практики правозастосування спричинили бурхливий, а подекуди й неконтрольований розвиток масиву громадських відзнак. Природно обумовлений соціальний запит на фалеристичний інструмент оперативного і не забюрократизованого публічного заохочення зумовив появу тисяч нагородоподібних знаків різного художньо-технологічного гатунку і процедурної доступності. Глорифікувати або анафемствувати апріорі весь масив відзнак недержавних – світських чи релігійних – спільнот недоречно. Очевидно, що громадські нагороди були, є і будуть, а держава різним чином толеруватиме їхнє існування в задежності від конкретних обставин: заснований редакцією польського дитячого часопису орден Посмішки за рішенням Генсека ООН набув міжнародного статусу, а встановлена благодійним фондом медаль Нансена понад десять років тому рішенням короля Норвегії переведена до системи державних нагород. Відповідно, й в Україні суспільство без особливих заперечень сприймає те, що керівники підрозділів силових структур, скуті квотами сумнозвісного «Указу №365», масово нагороджують своїх підлеглих і волонтерів громадськими відзнаками – акцент уваги переноситься з формально-правового статусу знака на реальний обсяг заслуг нагородженого і авторитет особи, яка робила подання і вручала втілений у металі вияв публічного визнання. Сувора заборона носити подібні відзнаки у деяких відомчих актах – зокрема, у «Тимчасовому порядку носіння орденів, медалей та інших відзнак на парадній формі одягу військовослужбовців Збройних Сил України» – сприймається приблизно так само, як закріплена у законодавстві американського штата Флорида заборона приймати душ голяка. Очевидно, що декларувати подібні обмеження зараз – просто смішно: вони порушуються на кожному кроці, починаючи з перших осіб силових відомств.
Втім, очевидно, що без ретельного впорядкування інтеграція громадських відзнак у систему нагород і заохочень неможлива. І над створенням правового механізму верифікації заслуг і відзнак ще доведеться попрацювати фахівцям. Нерідко проголошувана теза: «Нагорода повинна надаватися безкоштовно!» – на жаль, не може бути універсальним критерієм, адже важко встановити, чиїм саме коштом (самого нагородженого чи того, хто нагороджує) оплачене виготовлення знака. Та й зрештою, в історії української фалеристики не бракує випадків, коли кавалерам потрібно було оплачувати з власної кишені навіть нагороди державного статусу – про це знає кожен, хто хоча б побіжно знайомився із нагородною спадщиною УНР в екзилі.
Що ж допоможе відрізнити вдалу покупку в інтернет-магазині, здійснену марнославним неробою, від знаку народної пошани, який від недосконалості законодавства став замінником державної нагороди за справжній подвиг? Відповідь напрошується сама по собі: беручи на себе повноваження зробити подання і вручити громадську відзнаку, громадський діяч, державний посадовець чи командир фронтового підрозділу, приймає водночас і відповідальність за нагородження. Тож буде цілком нормальним, якщо в посвідченнях до громадських відзнак буде передбачено зазначення органу владних повноважень чи особи, яка ініціювала нагородження, а реєстри нагороджень знаками народної пошани з’являться у відкритому доступі на мережевих ресурсах відповідних об’єднань громадян. Задля надійності збереження аналогічна інформація на паперових носіях могла б передаватися до органів державної влади – за відомчою ознакою чи територіальною приналежністю. Втім, доскональне опрацювання механізму інтеграції громадських відзнак у нагородну систему України – ще попереду.
Не буде перебільшенням сказати, що кардинальна реформа нагородної системи, її наближення до нагальних потреб суспільства, припинення хаотичних і недолугих новацій є заледве чи не єдиним способом повернути довіру наших співгромадян до такого надзвичайно важливого атрибуту державності України, якими є нагороди.
Олександр СОПОВ, член робочої групи з реформування нагородної системи України, голова ВГО «Країна»;
Максим ЦАРЕНКО, кавалер зірки «За мужність» №2, член Геральдичного товариства України.