Чи потрібні Україні герої? Напевно, що ні. Чому я так вважаю – зараз розповім. Розповідати про це просто і прикро – ці думки і цей біль мені переказали ті, кого це стосується безпосередньо. Ті, хто щодня і щоночі стоять на межі життя і смерті…
Що робить людину героєм?
Героїчний вчинок? Але його має бути оцінено. Що слугує об’єктивним мірилом? Нагорода, яку вручають від імені держави. Так є у цивілізованому світі. Так має бути у нас. Герой – поняття національного масштабу, тож і оцінка його подвигу має бути дана на державному рівні. Все решта – маячня.
Можна добровольцем піти на війну, яку сором’язливо приховують толерастичним брендом «АТО». Можна бачити смерті щодня – всупереч зведенням офіційних речників, які позують у випрасованому камуфляжі в столичних прес-центрах. Можна не очікувати жодного забезпечення від держави, знаючи, що волонтери зберуть і привезуть тобі просто на «нуль» все необхідне – одяг, домашні смаколики, бронежилет і надсучасний тепловізор.
Але коли ти бачиш, що діється з нагородженнями за цю війну, мимоволі опускаються руки. Ти чуєш, що когось з побратимів посмертно відзначили якоюсь відомчою медалькою – а в цей же час десятки «Героїв України» зберігають свій офіційний статус, попри те, що третій рік поспіль славословлять «КримНаш» чи ховаються від Інтерполу за банальний кримінал. Не кажіть нікому про те, що «немає правового механізму» чи «більшості у Верховній Раді»! Коли потрібно було проголосувати зміни до Держбюджету, за якими родини загиблих на Майдані і на Сході не могли отримати житлові субсидії, бо їм виплатили оті кляті 609 тисяч гривень «компенсації», «більшість» знайшлася. І не кажіть про «світову практику» – американці, коли стала потреба, анулювали третину з двох тисяч нагороджень своєю найвищою відзнакою – Медаллю Пошани Конгресу. Повчіться в них – якщо вистачить духу і розуму!
Відсутність саме державних нагород за цю війну – це ляпас тим, хто живе і гине у шанцях Донбасу. Не дратуйте їх розповідями про «президентські» і «відомчі» відзнаки – війну веде держава і народ, а не поодинокі відомства і посадові особи.
Можна тричі клясти «совок», але не можна не визнавати, що там нагородна система виконувала свою функцію – стимулювати мільйони на прикладі відзначення одиниць. Можна змарнувати гори паперу у суперечках щодо справжності обставин трудового рекорду Олексія Стаханова, але ніхто не заперечить, що відзначення його найвищою нагородою СРСР – орденом Леніна – спричинило масове змагання за професійні досягнення. Якщо хочете, називайте це «волонтерством по-радянськи». Суть від того не зміниться: нагорода, вручена одному, спрацювала в інтересах всієї держави.
Не можна принижувати значення нагород в реальному житті – так, кілька років армії революційної Франції билися і перемагали, не маючи жодних орденів чи медалей, але вже за кілька років – в епоху Наполеона – виник Почесний Легіон, який вже два століття поспіль є омріяним символом героїзму і звитяги.
Підкреслено-демократичний Ізраїль, в котрому законодавчо закріплено однаковість якості тканини для солдатських і генеральських одностроїв, майже два десятиліття уникав створення медалей. Але сьогодні ця країна має досить розвинену систему нагород. А те, що самі медалі там дозволено носити лише один день на рік – в День Незалежності (решта днів можна носити лише стрічки на планках) – лише додає ізраїльським нагородам авторитету.
Треба чесно визнати: за чверть століття незалежності Україна створила власну нагородну систему – з досконалими (з художньої точки зору) орденами і медалями. Створила… і спаплюжила. Спаплюжила тим, що «двічі несудимий» міг «по-пацанячому задарити» вищі ордени своїм «корєшам», спаплюжила неконтрольованими роздачами тонн орденів та медалей в канун президентських виборів 1999 року, спаплюжила бюрократичною тяганиною і непрозорістю, безсистемністю і халтурою.
Ті нагороди, що маємо зараз – не працюють. Нагородна система, що існує зараз – не працює ні на героя, ні на державу. Вона вщент скомпрометована – саме тому в останні два роки такої популярності набули громадські відзнаки. Але вони, попри всі їхні позитивні риси, не в змозі замінити державні нагороди.
Систему державних нагород України потрібно «перезапустити». Цей час настав, і «завтра» буде вже запізно.
Якщо держава не подбає про те, аби її ордени очистилися від шлейфу масових передвиборчих нагороджень, позастатутних дарунків та ганебної тяганини – смерть нагородної системи України як інструменту заохочення громадян на гідні вчинки можна буде констатувати беззаперечно.
А й справді – чи потрібні Україні герої?