У Вінниці попрощались і провели в останню путь воїна. Він не величезний і кремезний, у нього не було кіношної амуніції і не було багато сучасної зброї, яка миттю могла знищити усіх ворогів. Він – 19-річний хлопчина Женя Костюк. «Шльоцик» – так його називали ще у Вінниці. Так до нього звертались уже на фронті.
– Та як пішов на війну? Давайте чесно говорити: утік, – каже дід Жені. – Сказав, що він уже дорослий і сам приймає рішення.
– Ми – ВОЇНИ. – Сказав Сергій, друг Жені, теж юний хлопчина, боєць ДУКу.
Цією короткою фразою він відповів на моє запитання, чи якось їх, таких малих, оберігали на війні старші за віком побратими.
– Ми – ВОЇНИ, ми не малі і не діти.
Жені Костюку було уже 19. Він уже три роки боронив Україну. Спершу на Майдані. Потім добровольцем у батальйоні ОУН. Потім – у ДУКу. Женя підірвався на розтяжці. Його побратим і досі не розуміє, як це могло статися – розтяжка вибухнула попереду. Женя до неї не встиг підійти.
– А як так могло статися?
-Навіть не знаю…
Мабуть, ніхто з дорослих не дасть чіткої відповіді, що ці 19-річні хлопці роблять на цій війні. Зате ці юні ВОЇНИ для себе усвідомили, чому вони там. Інакше б їх там не було. Інакше б вони там не гинули.
Женя не мав статусу УБД чи учасника АТО (як там він правильно називається). Після першої контузії дід йому сказав, що певне треба було б оформили. Хлопчина відповів, що його товаришів з пораненнями поклали у шпиталь, є такі, що загинули. А у нього тільки кров вухами пішла…
4 червня Женю його побратими пронесли на руках від Плеяди, де з ним прощалися, по Хмельницькому шосе і Соборній. Вінничани, які бачили похоронну процесію, згадали, що в Україні – війна. Не АТО, не "ситуція на Сході" держави, а справжня війна – де гинуть. Де віддають своє життя 19-річні діти за наше з вами мирне тут життя.
Ірина Жук, газета «Місто»