Ця історія заслуговує якщо не на мелодраму з happy-endом, то на життєву повість точно. Ще на початку травня повідомлялося, що 79-річний Андрій Виростков із Хмільника отримав картину свого батька, якого ніколи не бачив у житті, аж з Норвегії. Надіслав її житель невеличкого містечка Льодінген Кнут Бленгслі. Наводячи лад у своєму сімейному архіві, він натрапив на малюнок із написом «Андрій В., Льодінген, 1943». Після тривалих пошуків з’ясував, що автором роботи був військовополонений солдат із України Андрій Виростков. Він розшукав українську родину і через волонтерів надіслав картину його сину, також Андрію. Про емоції літнього чоловіка, який через багато років отримав звістку про батька, годі й говорити. Картина посіла почесне місце у вітальні родини. А сім’я Виросткових заходилася писали подяку Кнуту. Дякуючи за небайдужість, запросили Кнута в Україну. І він приїхав! Приймали гостя, якого бачили вперше в житті, як рідного сина. Не стримував емоцій і норвежець, з яким випала нагода поспілкуватися кореспонденту «Дня», коли він проїздом перебував у Вінниці.
«Коли я отримав листа з Україна з щирими словами вдячності, то не міг не відреагувати і ось я тут, — каже Кнут. — Родина Андрія прийняла мене, як свого сина. Запитували, як вдалося за скільки років зберегти малюнок у такому гарному стані. Я пояснив, що моя прабабуся Хельга Розенфорс була дуже педантичною жінкою, ставилася до цінних речей відповідально. Саме її постать зафіксована на картині. На той час їй було 63 роки. Вона підтримувала полонених, приносила їм деякі харчі. Про це розповідала моя мама. Ймовірно, батько Андрія на знак подяки подарував їй цей малюнок. Мені він дістався від тітки два роки тому разом з іншими сімейними фотографіями».
Нащадків солдата-художника Кнут шукав понад рік. У своєму рідному містечку він працює менеджером у кінотеатрі, щодня бачить багато людей, але хоч кого запитував про події Другої світової війни і табори для військовополонених, ніхто нічого не знав. Вирішив звернутися до Норвезького музею воєнної історії, там знайшлися відомості про автора картини, зокрема його прізвище і що родом він був з України. Потім сконтактував з Товариством Червоного Хреста. Вони з’ясували, що призивався Андрій Виростков на службу з села Якушинці Вінницького району. А його син мешкає у Хмільнику.
«За цей час я намагався відшукати ще якусь інформацію про полоненого з України Андрія Виросткова, але, окрім того, що його доправили на його батьківщину влітку 1945 року, жодних даних немає. І коли я дізнався від Андрія, що його батько так і не повернувся з війни, я був здивований, як таке могло статися? Та найбільше вразило те, що Андрій ніколи не бачив свого батька, — продовжує Кнут. — Ця історія мене направду зачепила і не давала спокою. Коли Ніна та Андрій запросили мене в гості, я вирішив їхати в Україну. Це ніби був мій обов’язок, довести справу до кінця. Я сподівався, що Андрій зможе приїхати до Норвегії та подивитися на місця, де в роки війни проживав його батько, але його стан здоров’я не дозволяє. Та маю надію приймати в себе пані Ніну, її доньку та мого перекладача Сашка, який навчається у Києві, а зараз у Хмільнику на канікулах. Завдяки йому ми мали можливість досхочу поспілкуватися».
В Україні норвежець пробув чотири дні, три з них провів у родині Виросткових, один виділив для Вінниці, де відвідав ставку Гітлера та прогулявся центром міста. Україна йому дуже сподобалося. Найбільше вразила привітність людей, а розчарували — дороги, особливо у сільській місцевості, де «в машині скакали, як на м’ячиках». За два роки Кнут обіцяв повернутися в Україну, але вже не один, а з родиною. Каже, що його 16-річний син мріє побувати у Чорнобилі, тож на 18-річчя він збирається втілити синову мрію. Водночас має надію, що під час майбутньої поїздки йому пощастить знову провідати родину Виросткових та побувати на інших меморіальних об’єктах, які пов’язані з Другою світовою війною і нинішньою — на Донбасі.
…Не встиг Кнут залишити Україну, як його історія отримала продовження. ГО «Самооборони Хмільника» за підтримки інших місцевих об’єднань ініціювала подання його кандидатури на обласний конкурс «Людина року». Голова організації Станіслав Найчук каже, що ця історія надихає на хороші справи і мусить бути вшанована. Іноземець міг викинути малюнок чи просто не звернути на нього уваги. А Кнут перейнявся долею військовополоненого з далекої України, допоміг сину дізнатися правду про долю батька, який вважався зниклим безвісти. Такий вчинок заслуговує на повагу.
Олеся Шуткевич