Швець, і жнець, і на дуді грець… Саме такий Володимир Козюк, художник, роботи якого продаються за десятки тисяч «зелених» і є у приватних колекціях трьох президентів України, включно з діючим. Безпросвітній фанат рідної Вінниці, він започаткував там Міжнародний мистецький пленер «Кращий художник / The best artist 2018» (нещодавно пройшов вдруге). Про це його улюблене дітище Yabl і дізнавався із перших вуст.
Іноземні художники, конкурс і… у Вінниці. Якось незвично. Що за ідея?
Своє місто і свою країну я пропагую на всій планеті. У подорожах, наприклад, завжди одягаю вишиванку, за якою мене ідентифікують як українця.
Насправді я вже міг би жити в США, Канаді чи Китаї, куди мене запрошують. Однак відмовляюся – люблю Вінницю, і все, що тут зроблено, для мене має особливу цінність. Хочеться організовувати все найкраще тут, вдома. Покатавшись світом, зазирнувши у купу музеїв, зробивши певні висновки, я запропонував ідею конкурсу міському голові, він підтримав. Загалом її підтримало багацько людей, і всім велика дяка.
Тобто проблем із фінансуванням у вас немає?
Не можу так сказати. Вкладаю багато особистих коштів – тому фінансове питання актуальне. Більше: доводиться обмежувати себе у чомусь, щоб зробити щось, що дасть більше для всіх.
Кожному з художників я сказав: головне – не як чи скільки ви малюєте. А те, що ви понесете у суспільство позитив і гарний настрій. Ми створили громадську організацію «Найкращий художник», і всі ці люди будуть її членами. Будемо розвиватися.
А хто обирав кожного з цих художників і як?
Нема такого, що когось вибрали по знайомству. У нас все чесно. Хотіли вивести ідеальну формулу конкурсу і запросили до журі і мистецтвознавців, і митців, і любителів, і директорів національних музеїв, і представників міністерства культури. Воно й вибрало із 542 художників, які подали заявку на конкурс, спочатку сотню, потім 40, потім 20. Кожен з членів журі поставив свої бали від 1 до 20, і так сформувалась думка – найточніша, яка дає не один бал, а цілу шкалу. Бали з цього задокументованого протоколу з мокрою печаткою може перевірити кожен.
Питаємо шаблонно – яка місія?
Щоб у нашій країні розвивалося мистецтво, особливо в нашому місті, і щоб про Україну почули в світі. Тому що наразі культурної України не існує як такої у загальному просторі – якщо про неї і згадують, то, скоріше, про війну чи щось інше. У жодному музеї світового рівня наразі немає мистецьких творів з України. Наша мета – вийти на цей рівень, а це висока планка. Та ми амбітні, початок поклали. Я сам був учасником міжнародних мистецьких форумів у Дунхуані та Іву у Китаї, потім запросив китайців до нас. І вони дійсно зацікавились Україною.
Загалом ви робите велику ставку на Китай. Чому?
Я з дитинства займався східними єдиноборствами, цікавився східною культурою, і як тільки з’явилися кошти, поїхав до Китаю – у дальні провінції, де ніхто з українців не був, взагалі ніхто з білих людей. Сьогодні вони популярні, там знімався фільм «Аватар», але тоді я був одним із першопрохідців.
Китай мене вразив – це абсолютно інший світ. Я поділився своїми враженнями, і у моїх фото було 100 млн. переглядів. Потім мене запросили з моєю картиною «Хата під стріхою» у Китай на мистецький форум, знайшли мене самі: коли вони підбирали роботи, їх зацікавила моя творчість. Все було організовано на найвищому рівні: бізнес-клас туди й назад, найкращі номери, представники 84 країн… З таким рівнем ми поки ще не можемо тягатися, хіба що позмагатися у душевному плані. Але коли ми організовували конкурс тут, у Вінниці, теж запросили художників з різних країн: Грузії, Вірменії, Киргизії, Узбекистану, Таджикистану, Китаю…
Напевно, серед них багато ваших друзів?
Тепер усі вони мої друзі, але спочатку таким був лише Закир Сабіров з Таджикистану. Але я не хочу проводити конкурс своїх друзів – умови однакові для всіх: митці подають заявку, а журі її розглядає. І 17 осіб з моїх друзів, заявлених на конкурс, не пройшли. Все по-чесному. Можете спитати киргиза Жанібека Суйунбекова, який переміг, чи він сподівався на це.
Серед українських художників основні номінації забрали Валерій Шматько і Антон Ковач. І я дуже радий цьому, бо вони класні художники. Кращі, ніж я. Загалом у нас тут душевна компанія, і я думаю, що всі люди, які звідси поїдуть, з нагородами чи без, стануть частиною нового культурного соціуму. Коли такі проекти будуть мати продовження, буде співпраця митців і бізнесу, тоді мистецтво відбудеться. Колись художники були щось, а зараз це нівелювалось, і багато хто думає, що це якісь бомжі… Хоча насправді це мистецтво змінює світ на краще.
Чому формат конкурсу – саме пленер?
Тому що пленер показує, хто ти є. Намалювати в майстерні – це просто, а коли тобі кажуть «тут година, тут дві», і треба щось зробити, включаєш і свідомість, і підсвідомість – все зразу. Я з ними їздив всюди, щоб вони не сказали: ти нас тероризуєш, а сам відпочиваєш. Я був у таких самих умовах (до речі, дуже гарних), разом з ними працював і провів час з користю: у кожного з цих майстрів є чому повчитися, вони представники свого краю, своєї школи. Саме цим і цікавий пленер – він дає можливість розвиватися. Хто б ти не був. Якщо ти думаєш, що всього досягнув, ти ніхто, а якщо бачиш, що є куди рости, щось із тебе вийде.
Ви сам багато років відданий одному жанру – пейзажу. Чому?
Бо я більш нічого не вмію. Хоча в дитинстві я малював баталії, портрети, а потім ще й натюрморти, але саме у пейзажі знайшов своє оригінальне і неповторне – ту ж «Хату під стріхою», яка вивела мене на міжнародний рівень, дала звання заслуженого і народного художника. Але всі ці досягнення не планувалися – я писав, тому що мені це подобалося.
Ви заядлий мандрівник, об’їхали всі континенти. Чи залишилося куди ще поїхати?
Так, залишилось, але питання – навіщо. Щоб кудись знову рушити, треба конкретна ціль, а я зараз намагаюсь копати не вшир, а вглиб. Золотою лінією, крім малярства, я поставив для себе Україну.
Чи може український художник добре заробляти своєю творчістю? І чи вдається це особисто вам?
Звичайно, може, для цього просто треба працювати, хоча й зараз війна і криза. Особисто у мене немає ніякого доходу, крім моєї творчості. І якщо мені, дитині з села без освіти і з одною парою штанів, це вдалось, то чому хтось інший не зможе?
Вікторія Шапаренко