– Потрібно мати завдання і мету, розуміти, для чого кожен крок у житті, вперед він чи у бік, не важливо, важливо, щоб був зважений, продуманий, – говорить Володимир Козюк
Народний художник України уже встановив десять рекордів України, але й досі вважає, що не має права на творчий спокій
Вінницький художник Володимир Козюк нещодавно встановив новий рекорд України у категорії "Одночасне написання десяти картин у жанрі пейзаж, олією на полотні, за одну годину". Десять пейзажів олією йому вдалося написати за 45 хвилин, хоча передбачена була година.
Після реєстрації рекорду у Книзі рекордів України, у Центрі сучасного мистецтва у Києві відбувся благодійний аукціон, на якому за 7 тис. грн. був проданий один із витворів рекордсмена. Кошти від продажу картини автор обіцяв передати на потреби дитячого захисту. Інші роботи також будуть продані на благодійних аукціонах – із метою збору коштів для дітей, що потребують підтримки.
"Місто" поцікавилося, що спонукає митця до встановлення все нових і нових рекордів, і про те, як може реалізувати себе сучасний український художник на Батьківщині.
– Цей рекорд став своєрідним продовженням моєї попередньої серії рекордів України, – каже Володимир Козюк. – Після того у мене була виставка, де якраз демонструвалися картини-рекордсмени, прем'єра невеличкого документального фільму французьких кінематографістів і ще одна виставка у французькій мистецькій галереї "Jose Art Gallery", що у Києві на Подолі. От якраз на тій виставці я знову зустрівся із представниками Книги рекордів України і почув пропозицію зробити щось новеньке і виняткове. Бо, мовляв, ви ж казали, що володієте технікою швидкого малювання.
– І Ви одразу погодилися на пропозицію?
– Спочатку відмовився, бо володіти технікою то одне, а встановлювати рекорди – зовсім інше. А що як у процесі спина втомиться чи руки? Не хотілося прилюдно осоромитися. Але мене почали вмовляти. Нагадали, що 1 червня – День захисту дітей. "А ви ж дітей любите?" – питають. І от що я мав відповісти на таке? Звісно ж, довелося погодитися.
– Але мандраж певний, мабуть, залишався?
– А як же без цього. Все ж таки мова йшла одразу про десять картин, які треба було намалювати щонайменше за годину. А у мене навіть щоб потренуватися у такій мистецькій вправі часу не знайшлося. Завжди щось відволікало. Тож у Київ того дня я приїхав хоч і впевнений у своїх силах, але хвилювання залишалося. Лише коли намалював одну, другу, третю картини, зрозумів – все буде добре. І навіть трішки розслабився, малював далі без поспіху, зосереджуючись на деталях. І врешті, скажу вам, самі картини вийшли нічогенькі такі. Навіть кращі, ніж сподівався, зважаючи, що це все ж таки було швидкісне малювання.
Знаю, що у день встановлення рекорду у Вас була важлива зустріч…
– Так, мені пощастило поспілкуватися із дуже поважним китайським чиновником, який відповідає за культурний обмін Піднебесної з іншими державами. Його зацікавили і мої роботи, і встановлені рекорди. Тож говорили про виставку рівня "Китай – Україна". Зрушити цей камінь не просто, адже Україна там нині фактично не просувається. Більше представлена Росія, вони у Китай шлях проклали вже давно. Нині ж може з'явитися шанс і у нас. Якщо уряд Китаю зацікавиться цією пропозицією, то мова по суті вже буде йти не просто про виставку Володимира Козюка у Китаї, а про глобально новий вимір українсько-китайських відносин. Адже, знаєте як це – спершу дорогу прокладає мистецтво, а далі вимальовуються й нові можливості для політиків.
– А які загалом є можливості у вітчизняних митців заявити про себе у великому мистецтві?
– Колись, як і всі, я вважав, що достатньо просто творити і якщо робиш це добре, то із часом про тебе дізнаються і заговорять. Тепер розумію, що успіх так не приходить – варто зацікавити і пресу, і публіку. Нині виросли інші люди, які сприймають мистецтво по-іншому. І до них треба шукати свій підхід. Якщо художник продовжує думати, що хтось, колись прийде і "відкриє" його для широкого загалу – ні, так не буде. За Радянського Союзу могло бути. А нині вже ні. Потрібно самому пропагувати свою творчість, брати картини у руки, нести, показувати, заробляти гроші на фарби і знову малювати, знову показувати, безперервно доводити своє право на творчість.
– Зрозуміло, що швидкісне написання картин, то такий собі локомотив, який посилює популярність художника. А, може, й принижує водночас?
– Ні, у жодному випадку. Звісно, зазвичай я пишу картини набагато довше. Деякі – кілька років. А це – своєрідне шоу або майстер-клас, який наочно демонструє мою художню підготовку. І певним чином доводить мій статус народного художника України. Попри те, що я не просив цього звання, не маю спеціальної освіти, і не є членом Спілки художників. Тим не менш, я готовий у будь-яку мить показати і довести свою майстерність. Чи можуть це зробити деякі із функціонерів усіляких офіційних спілок? Сумніваюсь!
– Інколи серед тих самих функціонерів чути слова, що Ви, мовляв, трохи зарано отримали статус "народного"?
– Я до всіх митців, у т.ч. й зі Спілки художників України, ставлюсь однаково добре – поважаю їх як людей, і як авторів. У кожного свій світогляд, своє бачення творчості, кожен має право на його вираження. Хто я такий, щоб це заперечувати? А те, що свого часу мені відмовили у прийомі до спілки, то нічого. Я розумію тих людей, у них є діти, яким теж треба було у спілку, вони ж на щось розраховували. Але я сказав так: хочете – приймаєте, а ні – то ні, але я двічі у ці двері стукати не буду. Зараз я навіть вдячний, що попри рекомендації кількох знаних митців, мене туди все ж таки не прийняли. Бо кожна організація, навіть мистецька – то певний офіціоз, субординація і черга на отримання звань. Якби я був членом спілки, то ще роки й роки чекав би на це визнання. А так мені його дали, просто відзначивши мої творчі здобутки. А зовсім не тому, що стояв у черзі за якимось іншим художником-спілчанином, який отримав "народного" за рік до мене. Визнали гідним – дали. Все!
– Пишаєтесь?
– Знаєте, якщо чесно – що є це звання, що його немає… Ну, лежить диплом у шухляді. Від того ж я не почав писати картини ні краще, ні гірше. Правда ж?
– Свого часу Ви казали, що у Вінниці художнику реалізуватися дуже складно.
– Я й зараз це кажу. Вінниця – чудове місто. У мене тут багато друзів, шанувальників, людей, із якими приємно зустрітися, поговорити, для яких приємно зробити виставку, чи презентацію якоїсь колекції. Але питання у іншому. Щоб продати картини і заробити хоча б, як то кажуть, "на життя", треба докласти багато зусиль. Витрати – це й час, і фарби, і рама, і полотно. Якщо порахувати, скільки вкладено у одну роботу, то вона має коштувати хоча б тисячу доларів. У Вінниці продати картину за таку ціну не реально. А у Києві можна. Західний ринок – ще привабливіший. Це не тому, що я хочу заробити дуже багато коштів – мені насправді багато не потрібно. Але й просто від картини до картини животіти, "відбиваючи" кошти за фарбу – теж не правильно.
– То чому не їхати одразу за кордон?
– Якщо чесно, вже мав такі запрошення. Був там, малював. Мої роботи дуже сподобалися, бажаючих їх купити було достатньо. А одна дуже поважна фірма навіть запрошувала – приїзди, живи, ми все облаштуємо найкращим чином, ти заробиш і ми біля тебе заробимо. Але вони хочуть, щоб я підписав контракт аж на п'ять років і ще й продав усі права на роботи, які для них напишу. Обіцяють мільйон доларів на рік. Але це фактично рабство, конвеєр. Приклад, звісно, не найхарактерніший. Є й більш людяні варіанти. Але суть не у тому. Насправді, я хочу жити в Україні. Працювати саме для цих людей, а не для якогось іншого народу. До співпраці – завжди відкритий. Але переїздити у іншу країну, тим більше заради грошей – ніколи. Я й досі сподіваюсь, що в Україні мають залишатися люди, які тут підніматимуть її престиж, розвиватимуть її культуру. Потрібно бути патріотами!
ДОСЬЄ "МІСТА":
Володимир Козюк – художник, фотограф, колекціонер, краєзнавець, меценат. Народний художник України.
Народився 15 травня 1972 року у с.Чеснівка, що у Хмільницькому районі Вінницької області, у селянській родині. Батько, Євген Іванович – аграрій за фахом, поет за покликанням, автор восьми поетичних збірок, майстер. Мати, Надія Германівна – невтомна вишивальниця. Володимир усерйоз захоплювався спортом. Служив у армії. Мистецтву навчався у студіях Михайлівського і Сороки.
Заснував у 2003 році етнографічний центр при кафедрі культури Вінницького національного технічного університету. Розробив у 2005 році проект духовного збереження і відродження Поділля. Від 2000 року здійснив понад 30 творчих експедицій Вінниччиною для досліджень "Хати під стріхою" (виконав близько 150 етюдів). У 2003 році подарував Вінницькому краєзнавчому музею 40 ікон і 110 ікон із бронзи. Організатор благодійних виставок для підтримки молодих митців і хворих дітей, а також щорічного фотоконкурсу "Чарівна мить жіночої краси". Окремі роботи зберігаються у Вінницьких краєзнавчому і художньому музеях, Національному музеї народної архітектури і побуту України, Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара".
Фактично всі виставки Володимира Козюка – це популяризація Вінниччини, Подільського краю. Так, півроку тривала виставка у Софії Київській, три виставки було у Києво-Печерській лаврі, у Києво-Могилянській академії, у галереї НЕФ, у музеї Павла Тичини, в Українському музеї у Нью-Йорку і багато інших.
Володимир Козюк має дружину і двох дітей – Володимира і Ольгу.
Максим ЗОТОВ