Без телефона неможливо уявити життя сучасного міста. Цей невеликий пристрій значно полегшує спілкування між людьми, долає значні відстані, додає немало комфорту. Але за зручності доводиться платити – це вічна істина. Із сучасними тарифами телефонного з’вязку та їх змінами вінничани обізнані добре, та цікаво було б дізнатися і про розцінки сторічної давності…
23 серпня 1918 р. в. о. міністра внутрішніх справ Української Держави Кулябко-Корецький затвердив розроблені директором департаменту К. Чинним “Абонементні такси для телефонної мережі загального користування в м. Вінниці”, але до відома населення нові тарифи довели із значним запізненням. 16 жовтня “Державний Віснік” опубліковав нові розцінки на послуги телефонного з’вязку.
Слід зазначити, що у 1918 р. міжміські телефонні розмови для широкого загалу були науковою фантастикою, тому оплата телефонних послуг відштовхувалася не від тривалості розмов, а від кількості телефонних апаратів у абонента, їх віддаленості від центральної станції та розрядутериторії.
Привтні особи – абоненти телефонної мережі – сплачували щороку 170 крб. Колективні власники телефонів сплачували значно менше – 100 крб. Якщо відстань від абонента до центральної станції перевищувала 2 версти, то щорічна плата збільшувалася на 9 крб, за кожні “зайві” 100 сажнів. В тих випадках, коли абонент мав більше одного телефонного апарату, основним вважаеться той, що розташовувався якнайдалі від станції, а решта вважалася додатковим і оплачувалася із розрахунку 125 крб/рік.
Переміщення телефону в межах будинку коштувало 20 крб, а в іншу будівлю – 60 крб. Встановлення телефону обходилося також 60 крб. Для бажаючих зекономити пропонувалися такі послуги, як встановлення додаткової слухової трубки (9 крб/рік) чи дзвінка (15 крб/рік) у помешканні абонента.
Для порівняння: ціни на аналогічні послуги телефонного з’вязку в Одесі перевищували вінницькі приблизно в півтора рази. Це було пов’язане із розподілом українських міст на розряди (І – Київ; ІІ – Харків, Одеса, Катеринослав; ІІІ – губернські міста та Миколаїв; ІV – всі інші). Чим вищий статус мало місто, тим вищі були ціни і зарплатня.
Зрозуміло, абстрактні цифри телефонних тарифів не дадуть повного розуміння вартості послуг з’вязку в ті далекі роки. Для порівняння наведемо відомості про зарплатню службовців у тому ж 1918 році: вчитель отримував місячну платню у сумі 200-220 крб, лікар – 250-300 крб, офіцер – близько 400 крб. От і підрахуйте, коли телефон був дешевий, тільки пам’ятайте, що у 1918 році максимальний термін сплати обмежувався 10 днями, після чого телефон відключали, не обтяжуючись десятками “останніх” попереджень…
Максим Царенко