Михайло Йолтухівський: "Кожен винахід – це певний період у житті, який неможливо виділити чи викреслити"
У науковому доробку професора Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова Михайла Йолтухівського 270 наукових публікацій і 10 винаходів. Він відомий у світовій медичній спільноті насамперед завдяки розробці проблем центральної регуляції рухів та реєстрації активності нейронів головного мозку в умовах вільної поведінки тварин. Торік за свою наукову діяльність і міжнародну співпрацю в охороні здоров’я професор Йолтухівський увійшов у ТОП-20 кращих лікарів України. Про задуми, винаходи і розвиток української медичної науки загалом він розповів газеті «Місто».
– Банальне запитання, але чому вирішили стати лікарем, а потім науковцем?
Медицину полюбив ще в дитинстві. Батько мого однокласника працював фельдшером. Це була чудова, високопрофесійна людина. Навіть сьогодні він є взірцем того, яким має бути сімейний лікар. Крім того, мав гарного вчителя біології Андрія Токаря, який прищепив любов до цієї дисципліни та усіх процесів, пов’язаних із нею. Тому, коли настав час обирати професію, сумнівів не виникло. Спочатку закінчив медичне училище, певний час працював фельдшером дільничної лікарні, а потім вступив до Вінницького медичного інституту на педіатричний факультет. У групі були переважно випускники медичних училищ, під час навчання ми майже всі працювали в лікарнях, на швидкій допомозі. Але, незважаючи на це, пропусків не те що практичних занять, навіть лекцій не було, бо всі були мотивовані отримати гарну освіту. Уже на першому курсі я познайомився з Михайлом Пушкарем, який працював на кафедрі патологічної анатомії. Він і привів мене до наукового гуртка на кафедрі нормальної фізіології. Моїм першим керівником була тоді ще аспірантка, а нині професорка-фізіолог Людмила Соловйова. Надзвичайно поталанило також і з викладачем кафедри – навчав мене молодий талановитий асистент Василь Мороз. Нині він – доктор медичних наук, професор, академік Національної академії медичних наук України, ректор університету. Усі шість років навчання я був членом фізіологічного студентського наукового гуртка. Але на те, що після випуску обрав кафедру фізіології, дуже вплинув авторитет професорки Ніни Братусь. Її людські якості, ставлення до студентів, науковий авторитет – усе це спонукало шукати можливостей залишитися на очолюваній нею кафедрі, якій і присвятив 40 років своєї роботи.
– Чи був рівним цей 40-річний шлях? З якими проблемами довелося зіткнутися, бо ж без них у житті ніяк?
Кожне покоління вчених, як і суспільство в цілому, проходить періоди становлення, зрілого функціонування в умовах, що сприяють науковій діяльності та створюють певні проблеми. Стосовно особистого життя – проходило з усіма загальновідомими проблемами нашого суспільства у 80-ті, 90-ті роки 20-го століття та 2000-ні нового тисячоліття. У науковій роботі непереборних проблем не було, оскільки працював у професійному колективі нейрофізіологів і мав чудових учителів. Головні проблеми були пов’язані з матеріально-технічним забезпеченням. І не стільки з дефіцитом фінансових ресурсів, скільки з відсутністю промислового виробництва оригінального наукового обладнання для експериментальних досліджень. Більшість такого обладнання створювалося своїми руками. Це було, до речі, джерелом отримання патентів. Важливо, що при пошуку шляхів вирішення проблем виникають оригінальні ідеї, які забезпечують новизну в науковому напрямку, становлення нових напрямків.
– З чим пов’язані ваші головні наукові напрацювання? Що досліджуєте нині?
Науковці нашої кафедри більше теоретики, аніж практики. Тобто ми вивчаємо й аналізуємо певні явища та факти, але не є безпосередніми виконавцями прикладних завдань. Натомість пропонуємо, так би мовити, ідеї для розвитку української медицини. І якщо розробники ними цікавляться, то можуть продукувати наші винаходи, втілювати їх у життя. Один із напрямків роботи, над яким працює кафедра, полягає у виявленні особливостей функціонування нервової системи людини. Це, зокрема, вивчення на нейронному рівні регуляції рухів — дослідження проводиться на експериментальних тваринах. Нині ця наукова робота важлива не лише для наукового обґрунтування певних явищ, а й у практичній площині, адже її результати використовуються у процесі розробки біопротезів, де потрібно враховувати принципи керування ними. Інший напрямок – особливості регуляції діяльності серцево-судинної системи. Дослідження проводиться під керівництвом проректора з наукової роботи ВНМУ, професора Олега Власенка. На нинішньому етапі ми вже отримали абсолютно унікальні дані щодо регуляції діяльності серця під час виконання швидких рухів. Відверто кажучи, вони навіть дещо парадоксальні й неочікувані. Ще один із напрямків реалізується спільно з кафедрою неврології, яку очолює професор Сергій Московко. Це дослідження ходьби людини з визначенням більше 40 показників: із якою швидкістю досліджуваний рухається, яка довжина кроку, часові параметри кроків тощо. Крім, власне, теоретичного напрямку, вивчення ходьби людини має неабияке прикладне значення. Його результати використовуються для діагностики та лікування хворих із порушенням ходьби, а також цілого ряду інших порушень, які проявляються тими чи іншими змінами при ходьбі. Ці напрацювання також важливі для травматологів та ортопедів.
– Чи складно отримати патент на винахід? Яку дорогу доводиться проторувати від наукової ідеї до її практичної реалізації?
Якщо науковий колектив має здобутки у конкретному напрямку своєї наукової спеціальності, має досвід багаторічної плідної пошукової роботи та оформлення заявок на винаходи, тоді непереборних ускладнень в отриманні патентів нема. Стосовно практичної реалізації результатів фундаментальних досліджень (наші наукові роботи є саме такими) хочу звернути увагу на наступне. Головним завданням університетських вчених є підготовка спеціалістів, для нас – лікарів. Досягнення в науковій роботі підвищують якість викладацької діяльності. Авторитет ученого збільшує зацікавленість студентів до вивчення його дисципліни, залучає до роботи в студентських наукових гуртках. Усе це забезпечує сучасний рівень випускників та їх навички постійного самовдосконалення.
– З яких джерел фінансуються усі ці дослідження? Чи підтримує розвиток медичної науки МОЗ?
МОЗ забезпечує нас робочими місцями, зарплатою і технікою. Більшість проектів ? це ініціатива вчених, яку фінансує університет. Хоча слід сказати, що в бюджеті закладу окремою статтею прописана наукова діяльність, тому декілька наших тем отримали підтримку МОЗ, і ми маємо фінансування. На сьогодні це два дослідження — з регуляції рухів загалом і ходьби людини зокрема. Впровадження результатів наших фундаментальних досліджень у практику вимагає подальшої спільної копіткої роботи з ученими клінічних кафедр та практичними лікарями.
– У вас понад 270 наукових публікацій і 10 винаходів. Можете виокремити найцінніший, на вашу думку?
Кожен винахід – це певний період у житті, який неможливо виділити чи викреслити. Але найбільше запам’ятався найперший винахід — це спосіб діагностики панкреатиту. Розробляли його разом із клініцистами. Наша робота дала змогу визначити характер запалення і локалізацію за електричними характеристиками підшлункової залози. За це дослідження ми тоді отримали звання «Винахідник Радянського Союзу». Власне після цього, я ще більше закохався в науку, яка мене більше й не відпустила.
Зараз особливе зацікавлення викликає дослідження, пов’язане зі способами реєстрації електрокардіограми. У нас багато наукових розробок, які торкаються саме телемедицини. От, наприклад, ми реєструємо показники центральної нервової системи у тварини, яка перебуває в умовах вільної поведінки, тобто сигнали передають тільки завдяки телепередачі інформації. Так само вже оформлений у нас винахід про телепередачі фонокардіограми, що дозволяє оцінити стан оператора, який працює в екстремальних умовах, або ж бійця-розвідника, який пішов на завдання. За показниками роботи серця можна визначити чимало факторів (наприклад, наявність емоційного напруження, стресу, тривожності) і, так би мовити, дистанційно оцінити стан здоров’я людини. Таким самим способом можна слідкувати й за іншими органами, навіть визначати показники електричної активності мозку, електричну здатність м’язів, які керують рухами очей, тощо. Зазвичай такі напрацювання використовуються в космічній та авіаційній галузі, але й у військовій вони будуть не зайвими.
Нині завдання українських вчених полягає не тільки в тому, щоб знаходити щось нове, – це складно, враховуючи скрутний фінансовий стан. Насамперед треба задавати тон українській медичній науці, щоб вона не відставала від світової. Нерозумно вкладати у вчених гроші та вимагати від них миттєвих результатів, які одразу повернуть інвестоване. Це хибний шлях. Щоб винайти щось важливе й нове, потрібен час. Не можна забороняти вченому помилятися, і не тільки в теоретичній, але й практичній площині. Інакше молоді вчені писатимуть лише очевидні речі. Переконатися у тому, істинним чи помилковим було твердження, можна визначити тільки з часом.
– Якими, на вашу думку, мають бути ідеальні умови для того, аби українська медична наука розвивалася?
Ідеальних умов для розвитку науки сучасне суспільство створити не може – це об’єктивно. Що можливо? Доручати управління наукою лише моральним особистостям, які мають досвід власне наукової роботи та результативний досвід адміністративної роботи в медичній галузі.
Олеся Шуткевич