Заморозки і сніг вже не лякають бійців 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, які захищають українські території поблизу окупованої Горлівки. На війні хлопці – з 2014 року, тому звикли не лише до різкого погіршення погоди. Кажуть, це – найлегше, що можна пережити на передовій.
Від крайнього спостережного пункту на одній з сільських вулиць до позицій бойовиків – близько півкілометра. Побут українські бійці облаштували в одній із залишених місцевими хатин. Таких тут тепер – більшість. У хаті готують їжу, відпочивають. На стінах – передані на фронт дитячі малюнки з побажаннями перемоги.
Будинки – переважно з вибитими від вибухів шибками. Щоправда, кілька мешканців селища залишились в домівках. По сусідству з українськими військовими живуть двоє пенсіонерів.
Чим можемо, їм допомагаємо: продуктами, дровами, воду носимо. Живуть тут і чекають чогось кращого. Молодь вся виїхала, – розповідає майор з позивним «Грузин».
Обстрілів, каже військовий, тепер поменшало.
Уже не застосовують артилерію так, як, наприклад, влітку було. Зараз – просто великокаліберні кулемети, РПГ. Два-три тижні тому прилетіло 5 керованих рекет, били прицільно. Одна ракета влучила у спостережний пост, де чергували бійці. Дякувати Богу, втрат немає, поранених також немає, – каже «Грузин».
Позиції бойовиків українським військовим видно неозброєним оком. З одного боку – це вигідно українським бійцям, з іншого, їхні позиції також добре проглядаються.
За ці роки вони теж досвіду набралися, почали думати перед тим, як вистрілити. Ще рік тому вони не думали перед тим, як стріляти, – каже Юрій із Закарпаття.
Журналістам боєць показує укріплення, окопи та бліндажі терористів. За дві сотні метрів – осока, до якої іноді підкрадається ворог зі зброєю.
То там шахтарі чи кадрові російські військові?
Думаю, наполовину. Офіцерів більшість російських, вони їм підказують, навчають. На сутінках підходять дуже близько, пристрілюються. Між 4 і 6 ранку та між 17 і 19 годинами – це найгірша пора на війні…
Користуючись присутністю журналістів, хай і вінницьких, Юрій переказує вітання землякам, знайомим і рідним на Закарпаття та у Львів, де до війни працював на пивоварні.
А його побратим Михайло з позивним «Док» – у Крижопіль. Там мешкають мама, дружина та донька бійця. Чекають військового додому ще з 2014 року.
Настрій бойовий, живеться добре.
Як часто стріляють?
Майже щодня, особливо ввечері, важкого поки не прилітало, тільки СПГ і РПГ. Тріскотня вечорами…
Зараз, кажуть бійці, міноборони краще забезпечує військових усім необхідним. У старенькому холодильнику «Донбас» показують сало, ковбасу, інші продукти. Розповідають, що сусіди іноді приносять молоко. Єдине чого дуже не вистачає – українського телебачення. По телевізору можна подивитися лише російські пропагандистські канали та «Сєпар-ТВ», як тут називають телебачення так званої «ДНР»…