Музикант Дмитро Шуров або Pianoбой – один із тих артистів, котрі два роки тому свідомо відмовилися від концертів у Росії.
За цей час він випустив кілька кліпів, альбом, почав активно гастролювати країною та виступив на багатьох вітчизняних фестивалях.
В інтерв’ю ТаблоID Дмитро розповів про те, що кардинально змінилося за ці два роки, чому він трішки заздрить Івану Дорну та не переймається через квоти на радіо, і за яких умов відновить концерти у Росії.
— Ми з вами зустрічалися рівно два роки тому, у листопаді 2014-го року. Тоді ми говорили про ситуацію в країні та про концерти у Росії. Що змінилося за цей час для вас як артиста?
— За ці два роки багато змінилося і у Pianoбоя, і в країні. Наче кажуть, що усі ці зміни незначні, але я думаю, що це не зовсім так. Навколо мене радикально змінилося майже усе. Люди, з якими я міг спілкуватися три-чотири роки тому, збожеволіли на ґрунті того, що відбувається, багато поїхали з країни. Оточення моє змінилося за ці два роки практично повністю. В якомусь сенсі ми вийшли на іншу сходинку, і дуже сильно оновилася вся команда. З багатьма людьми взагалі припинили спілкуватися. Люди на концертах стали іншими. Як не дивно, я взнав по всій країні багатьох адекватних журналістів, це теж зміни. Особливо в регіонах.
"Я бачу набагато більше здорового глузду в очах людей"
Багато людей визначилися у житті. Я трішки застав Радянський союз, дитинство раннє пройшло при ньому, і більшість моїх друзів такі самі. І ми всі – покоління таких "невизначенців". І більшість цих людей, мені здається, за останні два роки все-таки визначилися, у якій реальності вони живуть. Чи хочуть вони перебувати у цьому замкненому та дуже локалізованому українському просторі. Тому що Україна може стати майже Радянським союзом, так само закритим, просто меншим за розміром. Або хочуть вони бути частиною чогось більшого – руху планетарного масштабу в культурному сенсі, в комерційному, у людському.
Хтось став вишиватниками конкретними, а дехто почав дуже багато працювати. Працювати над собою, покращувати простір навколо себе. Для якихось людей уся ця ситуація останніх двох років стала шоком, і вони закрилися. А хтось навпаки – дуже сильно розкрився. І, мабуть, завдяки цьому руху у дві різні сторони змінилася і творча складова, і гастрольне життя.
"Люди стали більше ходити на концерти, з’явилася купа українських гуртів. З’явився новий музичний рух. Чомусь завжди так виходить, що все це відбувається, коли у країні "дупа", але це, мабуть, історична тенденція"
У нас цього року близько 100 концертів лише в Україні. І це для нас безпрецедентна кількість. Було дуже круто і продовжує бути дуже круто. Ми дуже задоволені. Тому що публіка стала більш свідомою. Тобто приходячи на концерт, ти розумієш, що не просто їх розважаєш, а між вами відбувається реальний діалог. Частково, це тому що Pianoбой став набагато відомішим проектом, і частково це пов’язано з тим що аудиторія за останні два-три роки сформувалася. Три роки тому вона була зовсім юна. Тепер ці підлітки, які сиділи у перших рядах, коли ми у Зеленому театрі презентували наш перший альбом, виросли і стали класними людьми. Виросла аудиторія, виросла якісно.
— Зараз дуже актуальне питання квот на радіостанціях. Я знаю, що з самого початку ви не підтримували цей закон, який у листопаді набув чинності. Деякі артисти кажуть, що тепер радіостанції замість того, щоб шукати нову музику, просто крутять постійно той самий "Океан Ельзи". Що ви думаєте з цього приводу?
— Я не підтримував цей закон у тому вигляді, в якому він був розроблений і в тому, в якому він врешті почав діяти. Мені як творчій людині будь-які зміни, що обмежують автора – неприємні. З іншого боку – мені як автору, який живе в Україні і пише українською мовою в тому числі, це має бути на руку, бо теоретично моєї музики стане більше.
Я не отримую великих авторських відрахувань, але це другорядне питання. Хоча дійсно, коли ти робиш свою роботу якісно і ти за неї відповідаєш, ти хочеш, аби її було більше. Проте за останні два роки радіостанції, які я знаю і на яких працюють люди якісно, і без того підтримують українську нову музику. Тобто ці люди за своєю ініціативою, без жодної вказівки стали крутити більше нової української музики.
"Зараз намагаються закохати людей в українську музику насильно"
Я був проти того, щоб до всіх однаково застосовували ці квоти. Тому що насильно це не вирішиться. Це вирішиться лише так, що одне й те саме буде всюди тривалий період часу. Тому що без підтримки, без організованих державою мір, фестивалів, вирішення питання авторського права, не виросте цей ринок швидко. А останні два роки він росте, просто як на дріжджах. Сам по собі. Без жодного впливу держави.
Тому я не переймаюся цими квотами. Ніколи на мене радіо радикально не впливало. Ніколи не було такого, щоб на радіо взяли нашу пісню, і раптом ми стали зірками. Це завжди був складний процес штовханини чолом, звикання, появи якихось дружніх зв’язків. Але в принципі, я вважаю що ця міра радикальна і є популізмом.
— Ви написали саундтрек до серіалу студії "Квартал 95" "Слуга народу". Ваш колишній продюсер Олексій Согомонов в одному з недавніх інтерв’ю заявив, що для вас це скоріше мінус.
— Звісно, це мені в плюс. Був створений прецедент в Україні свого якісного формату, розробленого українським продакшеном, а не вигаданий у Росії, Америці чи ще десь. Була повністю створена історія, до неї була написана головна пісня, яка стала хітом по всій країні, і ця історія тепер продана вперше в історії України як формат і як серіал в Америку. Що ж тут поганого?
— Наскільки мені відомо, із Согомоновим, ви розійшлися не дуже добре і зараз не спілкуєтесь. Чи заважала ваша дружба роботі? І взагалі – чи заважають дружні чи сімейні стосунки, адже ви працюєте з сестрою та дружиною?
— Це запитання не до мене. У моєму випадку 90 відсотків розходження з людьми – не з моєї ініціативи. Я дуже сильно прикипаю до людей. Я, скоріше, просто приймаю це, адже насильно милим не будеш, роблю висновки та йду далі. Всі, хто мене хоч трошки знає, розуміють, що я сам у дружбу не лізу.
Щодо сестри та дружини – мені просто з ними дуже пощастило.
— Але ж не буває без конфліктів?
— Не буває. Ми нещодавно сміялися на гастролях, що я живу між двома Олями Шуровими. Усі хочуть між ними постояти, щоб загадати бажання, а я між ними живу.
Дуже важливо, щоби кожен був на своєму місці. Це, з одного боку, вимагає, щоб їм трішки допомагали це місце зайняти, а в мене є досвід. Сестра молодша за мене, і я розумію сильні і слабкі її сторони. Я не даю їй завдань, які вона не може виконати, а вона виконує ті, які може, і отримує задоволення. Вона хотіла співати – вона співає. Вона трішки грає на гітарі, трішки грає на клавішах.
Сестра дуже допомагає мені з соцмережами. Вона допомагає мені зі зйомками. Вони з чоловіком нещодавно створили продакшн, який власне і знімав наші кліпи "Шампанські очі" та "Неисправимый". Це вже такий "family business" справжній. Мій син заміняв нашого барабанщика, який підставив мене і не прилетів з іншої країни на два концерти. Мій тато розмалював мої клавіші у їхній останній реінкарнації.
— Ваша дружина часто супроводжує вас на гастролях?
— Ні, зовсім нечасто. Вона не може, адже в нас у Києві мільйон справ. Оля з нами їздить лише тільки на якісь класні локації. Наприклад, була з нами у Карпатах на фестивалі в Лумшорах – "Wild Wild Fest". Рекомендую киянам побувати. Його зробили вело-ентузіасти з Ужгорода. Там було десь 500 людей, які приїхали туди на великах. Ми закривали один день, "ТНМК" – інший. Там в Лумшорах місцева фішка – це чани, у яких варять людей. Вони там стоять буквально, як у пеклі на вогнище, і ти у них варишся у мінеральній воді. І ми після концерту всю ніч сиділи у цих чанах. І ось Олю я беру у такі поїздки, як правило. Ну або у Барселону. Раніше колись їздили в Пітер на Новий рік.
— Нещодавно ви були у Лондоні з сином. Чому не втрьох?
— У нас є така сімейна традиція. Круто разом і круто удвох – по черзі з сином.
— А з Земфірою на її концерті зіграли випадково?
— Так. Ми просто подумали, що було б круто щось зробити разом. Але я не знав, що саме це буде. Ми багато років грали разом, ми досі дуже добре відчуваємо одне одного як музиканти, і нам не потрібні репетиції та саундчеки. Це був скоріше сюрприз для лондонської публіки, ніж для мене.
А взагалі я дуже хотів побувати на її концерті, адже у неї змінився весь склад. Тепер це повністю англійська команда. У мене якраз була пауза в концертах, і Лев "захворів" графіті зараз, а Лондон – столиця графіті. І я вирішив поїхати. Ми одразу ж взяли квитки, усе організували, з великим скрипом зробили візи і полетіли.
— Ви, мабуть, знаєте, що нещодавно у Лондоні відбулася прем’єра вистави Вільного білоруського театру "Burning Doors" про політв’язнів, у якій звучить музика "Бумбокса". Андрій Хливнюк був на прем’єрі та брав участь в акціях на підтримку Олега Сенцова. Чи не думали ви взяти участь у подібних ініціативах?
— Не знаю, наскільки багато можуть зробити музиканти. Долучатися до подібних процесів, на мій погляд, треба дуже обережно, тому що треба дуже добре розбиратися у предметі. Андрій, напевно, дуже добре розбирається у проектах, які він підтримує. Він – дуже мудра людина. Я намагаюся триматися подалі від державних та політичних справ. Тому коли до мене звертаються напряму, мені достатньо складно відмовити, і якщо я вірю у щось – я завжди підтримаю. Коли звертаються якісь люди від депутатів, від політиків або взагалі випадкові люди, я, як правило, навіть не відповідаю. Я просто боюся у це вв’язуватися, щоб потім самому собі нормально дивитися в очі.
Але я затіяв більш цікаві, як мені здається, речі на наступний рік. Мені б хотілося більше підтримувати хороших студентів та учнів. Мені дуже подобаються, як працюють у соціалці мої кумири зі спорту. Наприклад, мій улюблений баскетболіст Тім Данкен протягом всієї кар’єри купляв 100 квитків на домашню гру, віддавав їх у випадкову школу тим учням, у яких найкращі оцінки за останній семестр. Ось такі речі я хочу робити, бо людей важко примусити, а заохочувати їх – набагато корисніше, особливо молодь.
"Якби я працював у соціальному напрямі, то саме зі студентами"
Я давно співпрацюю з UNICEF, ми зробили чотири акції разом, і зараз на черзі п’ята – це буде сюрприз для тих студентів, хто класно вчиться.
— А продюсувати молодих музикантів ніколи не думали?
— Я сам молодий музикант, куди мені ще когось продюсувати. Так, у мене багато досвіду, але я його успішно застосовую щодо інших, а до себе – не дуже успішно. Я такий трішки чоботар без чобіт, мені б із собою розібратися. Мені дуже багато надсилають демок, і коли я відчуваю, що можу щось сказати, я завжди кажу. Але займатися продюсуванням – це у першу чергу психологія. Я намагався, але я зрозумів, що це ти працюєш асистентом артиста і його психологом. Ти маєш налаштувати його, підкрутити усі гвинтики, ти маєш примусити його відчути себе зіркою, і при цьому щоб він не зазнався. Це дуже складно усе. Тому зараз мені не хочеться цим займатися.
У мене колосальні плани на наступний рік. Я зараз закінчую фільм – повний метр, міжнародний, перший у житті. Українсько-бельгійська стрічка, називається "Поліна". Там 75 відсотків – це музика, вона забирає весь мій позаконцертний час. Це перший прецедент у моїй кар’єрі. Мені цікаво це робити, я робитиму це і далі. І писатиму новий альбом Pianoбоя, куди ж мені продюсувати?
— Як вам вдається не припиняти мріяти? Особливо в умовах того, що відбувається навколо…
— Я займаюся своєю роботою. А вона дає мені сили. Музика – моє паливо, моє все. Я думаю, що запорука будь-якого здорового стану – вміти відчувати. Дуже багато людей після 30 просто перегорають. Особливо, на пострадянському просторі. Важливо отримувати задоволення від своєї роботи, і всередині розвиватися, кудись рухатися. Стільки всього можна покращити навколо себе. Мені здається, дуже цікаво жити. Коли ти хочеш кудись йти і розвиватися – ти мрієш. Ти мрієш про те, що можеш зробити і про те, що не можеш. Я, як правило, мрію про те, що не можу. Мені цікавіше думати про якісь недосяжні вершини. Тому що, коли ти бачиш дуже далеку ціль і розумієш, що, скоріше за все, ти її не досягнеш, ти з більшим завзяттям реалізуєш малі сходинки щодня. Принаймні я такий.
Я хочу зібрати Уемблі, а сьогодні граю у Білій Церкві, але ти розумієш, що Уемблі в тебе десь там – у тумані англійського Альбіону, а Біла Церква ось тут сьогодні, у театрі, куди прийдуть твої люди, і ти маєш тут і зараз зробити для них перфектно. Це мене надихає і дає "бензин" цим займатися. Тому я мрію про нереальні речі.
— Про "Grammy" мрієте?
— Хто ж не мріє про "Grammy", звісно, мрію! Було б дуже круто – отримати міжнародне визнання. Я от думаю, що "ДахаБраха" отримає "Grammy" рано чи пізно. Я в цьому впевнений. Я думаю, що для них це реально, тому що вони роблять ні з чим незрівняний фолк-проект, який не має жодних аналогів і зрозумілий людям, люди під нього отримують задоволення.
Звісно, я хочу отримати "Grammy", але в нас поки що повний голяк з просуванням за кордон. Ми от у грудні їдемо на свій перший фестиваль в Лос-Анджелес, який організував Ілля Лагутенко і Девід МакФейден – американець-мультилінгвіст, який дуже любить слов’янську культуру, особливо музичну. І цей фестиваль робиться для американців. Туди їде лише одна група з Росії – "Мумий Тролль", з України – "Pianoбой", і одна група з Прибалтики. Я збираюся максимально використати цю поїздку, щоб зрозуміти, що я хочу там робити. Їздити в емігрантські тури – це класно, і рано чи пізно це з нами трапиться, але поки що мені цікаво попрацювати інакше. Адже "Pianoбой" – абсолютно універсальна формація, ніхто не сприймає нас як чисто українську шароварну історію, і ніколи ніде не було запитань щодо нашої якості. Мені не дуже цікаво виходити на Захід через "Євробачення". Хочеться спробувати іншим шляхом.
— Росія на даному етапі для вас закрита повністю?
— Зараз – закрита. Я не поїду туди з концертами через те, що це нібито два братських народи. Братськими вони більше ніколи не будуть, це очевидно. Я би хотів поїхати туди з концертами, коли це буде два цивілізовані сусіди, як Німеччина, Франція, Польща, Україна. Мені здається, політикам треба вийти на конструктив та припинити смерті. Поки цього не станеться, ми не поїдемо. А це не станеться скоро.
Мені дуже складно перебувати у ситуації, коли суспільство настільки сильно розколоте і в Україні, і в Росії. Адже в Росії є адекватні люди, а є люди, котрі здавалися адекватними, а виявилися зовсім не такими. Так і тут. Я в цьому плані трішки заздрю Вані Дорну, тому що він все-таки робить танцювальну музику, робить в першу чергу entertainment, не дуже заточений на словах, на меседжах, і його аудиторія зовсім інша, крім того, що вона масова. Ми дуже сильно основані на текстах, і у ситуації, що склалася, майже неможливо все це співати у Росії.
Тамара Кудрявченко, фото Дмитра Ларіна та з архіву Pianoбой