Володимир Кіпень – доцент Донецького національного університету та голова Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу. Він вважає, що рішення про переїзд з Донецьку у Вінницю в вересні 2014 було запізнілим. Винуватить в цьому Міністерство освіти, яке, за його словами, виявилось не готовим до кризових ситуацій. Науковець розповідає, як його Інституту вдалось розвінчати міфи про відсутність України на Донбасі та про абсолютну підтримку містянами сепаратистів.
Кіпень до останнього сподівався, що з осені 2014 року йому вдасться повернутись у Донецьк і продовжити там роботу. Він згадує, що ще 2013 року в Донецьку можна було спокійно провести плідну конференцію за участі і європейських, і російських науковців. Минув час, і тепер його інститут має жити по-новому у Вінниці. За два роки фінансові питання вдалось більш-менш владнати завдяки міжнародним грантам, але більшість проблем переселенців і досі гострі.
– Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу восени 2014 переїхав до Вінниці. Але ситуація в Донецьку була напруженою від травня. Чи вірили Ви, що вдасться залишитись у Донецьку і не буде потреби виїжджати?
– Влітку 2014 року, коли наступали українські добровольчі батальйони і ЗСУ, ми вірили, що на початку нового навчального року повернемось у звільнений Донецьк. Ми хотіли повернутись і продовжити працювати, очищати авгієві стайні, які так яскраво проявились під час так званої «Русской весны». На жаль, не склалось. Тому значна кількість тих, хто підтримував Україну в Донецькій і Луганській областях, були змушені десь поневірятись. Лише наприкінці вересня Міністерство освіти прийняло рішення про переїзд Донецького національного університету до Вінниці, де ми працювали, починаючи з жовтня.
– Чи це не було запізно?
– Те, що це було запізно, навіть не потребує доказів. Міністерство, як і весь український державний апарат, було напівпаралізоване. Для нього це була криза надто великого масштабу. Я б ще це зрозумів, якби у функції вищих керівних органів державної влади не входило передбачення, прогнозування і підготовка до різних сценаріїв розвитку подій. Тому вийшло так, що університети на територіях, захоплених бойовиками, були залишені напризволяще. Лише потім прийняли рішення про передислокацію 16 вищих навчальних закладів. Багато що робилось спонтанно, тому і тепер деякі університети перебувають у складному становищі. Це стосується і навчального процесу, і матеріальних умов співробітників та студентів. Міністерству треба засвоїти цей урок і бути готовим, наприклад, до повернення України й освітніх установ на окуповані території Донецької і Луганської областей.
– Чим відрізняється робота Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу в Донецьку та Вінниці. Чи вдалось організувати роботу так само, як це було до окупації?
– Головне, що ми дійсно змогли організувати роботу на новому місці. Перереєструвались у Вінницькій області. Інститут отримав офіційний статус свого перебування тут. Сама діяльність не може бути такою ж, як у Донецьку. Там ми провели наше останнє аналітичне дослідження навесні 2014 року. Воно стосувалось ключових проблем політичного вибору громадян та політичної ситуації. Дослідження набуло широкого розголосу, бо відобразило реальні настрої.
У Вінниці пріоритетні напрями діяльності змінились. Інститут бачив дуже складну ситуацію в самому ДонНУ, де працює частина наших співробітників. Через це ми займались проектами, які допомогли університетові з європейським вибором, відновленням та інноваційним розвитком. Консультувались із представниками міжнародних донорських структур та підготували проект для фонду «Відродження». Фонд підтримав цей проект, вартістю 7 млн гривень. Це був основний напрям роботи інституту. Також ми проводили власні дослідження, аналізували інформаційний простір, зокрема і на Донбасі.
– Можете докладніше розказати про результати останнього дослідження в Донецьку?
– Цим дослідженням ми розвіяли декілька дуже поширених російською пропагандою міфів. По-перше, міф про те, що Донбас в абсолютній більшості підтримує сепаратистів, а також російське вторгнення. По-друге, міф відсутності України на Донбасі, а також того, що там живе особливий народ із власною ментальністю. Дослідження ми провели емпіричним шляхом, дотримуючись усіх наукових стандартів. У результаті побачили, що на весну 2014 року абсолютна більшість, на рівні 65 %, орієнтувалась на перебування Донецької області в Україні, на підтримку українського розвитку Донбасу. Сепаратистських і проросійських настроїв було набагато менше – їх підтримували десь 32 %.
– На сайті Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу є фотографія із двома прапорами: українським та російським. Зрозуміло, що на той момент була присутня якась російська організація. Скажіть, чи комунікуєте тепер із російською стороною і якщо комунікуєте, то як?
– Це фотографія зроблена в листопаді 2013 року. Тоді, за два тижні до сумнозвісного рішення кабінету Азарова про відкладення Асоціації з ЄС, ми провели в Донецьку міжнародну конференцію на тему проблем українського розвитку. Запросили західних і російських дослідників. На той час конференцію провели без якихось конфліктів чи протидії зі сторони Донецької обладміністрації. У нас були дослідники з Московського гуманітарного університету, люди достатньо ліберальні. Звісно, ніхто не очікував подальшого розвитку подій.
Сьогодні, звичайно, ані наукових, ані громадських, ані особистих стосунків з російськими колегами нема. Для них зв’язки з організаціями, що мають виражену проукраїнську позицію – це певний елемент небезпеки, як для таких, хто не підтримує політику Путіна. Це велика проблема, бо наука й дослідження мають комунікувати, обмінюватись даними, шукати істину, звільняти інформаційний простір від пропаганди. На жаль, сьогодні ми не бачимо такої можливості.
– Минуло два роки від початку окупації територій на сході України. Як соціолог та, власне, вимушений переселенець, можете розказати, з якими проблемами стикаються переселенці? Чи змінився, на вашу думку, їхній статус? Чи бачите якусь послідовну політику держави стосовно них?
– Минуло два роки, і Україна, за статистикою ООН, входить до десятки країн світу, які мають найбільшу кількість внутрішньо переселених осіб. Таких в Україні майже два мільйони. Звичайно, це велика частка населення. Ці люди досі не мають багатьох фундаментальних прав, зафіксованих у Конституції України. Ми не могли голосувати на виборах, ми не маємо більш-менш стабільного статусу, багато людей потерпають через своє матеріальне становище. У переважної більшості переселенців на окупованій території залишилось все майно. Держава виявилась неготовою до цих проблем. Так, прийнято закони та постанови Кабміну про проблеми переселенців, але якість їхньої реалізації сумнівна.
Проблеми є. На цьому наголосили останні парламентські слухання. Там практично не було представників виконавчої влади Донецької і Луганської областей, ані міністра, який відповідає за це питання, ані високопосадовців з інших структур, що мали б опікуватись соціальними проблемами переселенців. Це показове ставлення до проблеми.
Державна політика має бути чітко прописана. Її реалізація не має породжувати груп, які стигматизуються в суспільстві, створювати нових вогнищ невдоволення. Треба запобігати цьому, працювати над політикою, що забезпечує виконання основних прав громадян України – переселенців – і інтеграцію в нові громади, де вони проживають. На владу чекає значна робота, а часу на неї залишилось не так багато.
– Ви досліджуєте інформаційні поля і медіапроцеси. Як змінювалось ставлення до переселенців у медіа за останні два роки? Чи було таке, коли ситуація спеціально нагніталась?
– Рівень суспільного інтересу змінюється, і відповідно змінюється рівень інформаційного супроводу. Від 2015 року в медіа говорять про цю проблему набагато менше. Це означає, що суспільство не подає запиту на такі матеріали. Таке враження, що коли проблеми немає в медіа, то її ніби не існує. Час до часу в інформаційний простір вкидають тези, що дискредитують внутрішньо переміщених осіб, навішують ярлики, створюють нові міфи. Складається враження, що це не стихійний процес, а такий, що збігається із хвилями політичного напруження. До цього треба ставитись серйозно і відповідно реагувати.
Олексій Коваленко,
для IA ZIK